Вони почули флейту і бубон. Вийшли на площу, де торгували овочами, а група вагантів саме відігравала виставу. Репертуар був передобідній, себто примітивно дурний і зовсім не смішний. Горицвіт зайшов між прилавки і там, з подиву гідним і несподіваним як для поета знанням справи, зайнявся оцінкою й дегустацією виставлених на ляди огірків, буряків та яблук, за кожним разом розпочинаючи дискусії і флірти з перекупками.
— Квашена капуста! — заявив він, набираючи згадану з бочки за допомогою дерев’яних щипців. — Спробуй, Геральте. Така капуста — штука і смачна, і помічна. Зимою, коли бракує вітамінів, рятує від цинги. А ще є чудовим антидепресантом.
— А це як?
— З’їдаєш миску квашеної капусти, попиваєш горнятком кисляку… і відразу ж депресія стає найменшим твоїм клопотом. Забуваєш про депресію. Часом надовго. До кого ти так придивляєшся? Що це за дівчина?
— Знайома. Почекай тут. Перемовлюся з нею словом і повернуся.
Поміченою дівчиною була Мозаїк, з якою він познайомився у Літти Нейд. Несмілива, гладенько прилизана учениця чародійки. У скромній, але елегантній сукні кольору палісандру. І котурнах на корковій підошві, в яких вона рухалася цілком граціозно, особливо якщо врахувати слизькі залишки овочів на нерівній бруківці.
Він підійшов, заставши її при помідорах, які вона вкладала до кошика, завішеного ручкою на згині ліктя.
— Доброго дня.
Вона ледь зблідла на його вигляд, а й без того мала бліду церу. Коли б не прилавок, відступила б на крок чи два. Зробила рух, наче намагалася сховати кошик за спиною. Ні, не кошик. Руку. Ховала долоню і кисть, щільно загорнуті шовковою хусткою. Він не прогавив сигналу, а нез’ясований імпульс наказав йому діяти. Вхопив руку дівчини.
— Облиш, — шепнула вона, намагаючись вирватися.
— Покажи. Я наполягаю.
— Не тут…
Дозволила відвести себе далі від ринку, у місце, де можна було хоч трохи побути вдвох на самоті. Відгорнув хустку. І не зміг стриматися. Вилаявся. Грубо й брудно.
Ліва долоня дівчини була вивернута. Перекручена в зап’ясті. Великий палець стирчав вліво, верх долоні опинився знизу, а внутрішній бік — зверху. Лінія життя довга і правильна, — інстинктивно оцінив він. Лінія серця виразна, але пунктирна й уривчаста.
— Хто це з тобою зробив? Вона?
— Ти.
— Що?
— Ти! — Вона вирвала долоню. — Ти використав мене, щоб поглузувати з неї. А вона такого не пропустить безкарно.
— Я не міг…
— Здогадатися? — глянула йому в очі. Він неправильно оцінив її, вона не була ні несміливою, ні заляканою. — Міг і повинен був. Але ти волів погратися з вогнем. Ну й що, варто було? Ти задоволений, поліпшив самопочуття? Мав чим похвалитися в корчмі колегам?
Він не відповів. Не знаходив слів. А Мозаїк, на його подив, раптом усміхнулася.
— Я тебе не звинувачую, — невимушено сказала вона. — Мене й саму розважила твоя гра, якби я так не боялася, то розсміялася б. Віддай кошик, я поспішаю. Ще не всі покупки зробила і маю зустрітися з алхіміком.
— Почекай. Не можна так це залишити.
— Прошу, — голос Мозаїк ледь змінився. — Не встрявай. Тільки погіршиш… — А мені, — додала через мить, — і так зійшло з рук. Вона повелася зі мною поблажливо.
— Поблажливо?
— Могла перекрутити мені обидві долоні. Могла викрутити стопу, п’ятою вперед. Могла поміняти стопи: ліву на праву і vice versa, я бачила, як вона таке робила.
— Чи це…
— Боліло? Недовго. Бо я майже відразу знепритомніла. Ну чого ти так дивишся? Так і було. Сподіваюся на таке ж, коли вона мені відкручуватиме долоню. Через кілька днів, коли вдовольниться помстою.
— Я йду до неї. Негайно.
— Це погана думка. Ти не можеш…
Він обірвав її швидким жестом. Почув, як шумить юрба, побачив, як розступається. Ваганти перестали грати. Помітив Горицвіта, що здалеку подавав йому розмашисті й тривожні знаки.
— Ти! Відьомська заразо! Викликаю тебе на поєдинок. Будемо битися.
— Шляк мене трафить. Відійди, Мозаїк.
З натовпу виступив низький і кремезний тип у шкіряній масці і кірасі з cuir bouilli, вивареної до твердості бичачої шкіри. Тип потрясав тризубцем, якого тримав у правиці, раптовим рухом лівої руки розгорнув у повітрі рибальський невід, замахнувся ним і стріпнув.
— Я Тонтон Зрога, прозваний Ретіарієм! Викликаю тебе на бій, відь…
Геральт підняв руку і вдарив його знаком Аард, вкладаючи в нього стільки енергії, скільки зумів. Юрба вереснула. Тонтон Зрога, званий Ретіарієм, злетів у повітря і, дригаючи ногами, заплутаний у власну мережу, змів собою прилавок з бубликами, тяжко гримнувся об землю і з голосним дзвоном врізав головою у чавунну статуетку гнома в позі навпочіпки, не знати нащо поставлену перед крамницею, що пропонувала кравецькі аксесуари. Ваганти нагородили політ гучними криками «браво». Ретіарій лежав, живий, хоч і зі слабкими ознаками життя. Геральт, не поспішаючи, підійшов і з розмаху копнув його в околицю печінки. Хтось вхопив його за рукав. Мозаїк.