— А я не люблю, коли згадують певні імена. Особливо в момент, коли…
— Мені замовкнути?
— Я цього не казав.
Корал поцілувала його в плече.
— Коли вона потрапила до школи, то звалася Аїк, прізвища не пам’ятаю. Не досить, що ім’я чудернацьке, то ще й страждала від браку пігментації шкіри. Щоки мала покриті білими плямами, це справді виглядало як мозаїка. Звісно ж, вже після першого семестру її вилікували, чародійка повинна бути бездоганною. А прізвисько, раніше глузливе, прилипло. І швидко перестало бути глузливим. Вона й сама його полюбила. Але досить вже про неї. Говори до мене і про мене. Давай!
— Що давай?
— Говори про мене. Яка я. Гарна, правда? Ну, скажи?
— Гарна. Руда. І веснянкувата.
— Я не веснянкувата. Веснянки я вивела з допомогою магії.
— Не всі. Про деякі забула. А я їх відшукав.
— Де… Ах. Ну так. Я веснянкувата. І яка ще?
— Солодка.
— Прошу?
— Солодка. Як вафелька з медом.
— Ти з мене не смієшся?
— Подивися на мене. Глянь мені в очі. Ти бачиш в них хоч тінь нещирості?
— Ні. І це мене найбільше непокоїть.
— Сядь на краю ліжка.
— Нащо?
— Я хочу зреваншуватися.
— Прошу?
— За веснянки, які ти відшукав там, де відшукав. За прикладені зусилля і детальний… огляд на місцевості. Я хочу зреваншуватися і віддячитися. Можна?
— Ну звісно.
Вілла чародійки, як майже всі в цій частині міста, мала терасу, з якої відкривався вид на море. Літта любила сидіти там і годинами спостерігала за кораблями на рейді з допомогою чималого бінокля на штативі. Геральт не те, щоб поділяв її захоплення морем і тим, що по ньому плавало, але любив товаришити їй на терасі. Сідав близько. Відразу ж за нею, притуливши обличчя до її рудих кучерів, насолоджуючись запахом фрезії і морелей.
— Оцей галеон, який кидає якір, подивися, — показувала Корал. — На прапорі блакитний хрест, це «Гордість Цинтри», напевно в рейсі до Ковіру. А от цей ког — це «Альке» з Цидарису, напевно, приймає вантаж шкір. А там, дивися, «Фетида», транспортний хольк, місцевий, двісті ластів вантажопідйомності, каботажний, курсує між Кераком і Настрогом. Там, глянь, виходить на рейд новіградська шхуна «Пандора Парві», гарний, доладний корабель. Подивися в окуляр. Побачиш…
— Я бачу без бінокля. Я мутант.
— Ах, правда. Я й забула. Ось там — галера «Фуксія», тридцять два весла, може завантажити чотириста ластів. А той зграбний трищогловий галеон — «Вертіго», приплив з Лан Ексетеру. Там, далі, з амарантовим прапором, — реданський галеон «Альбатрос», три щогли, сто двадцять стоп між штевнями[9]… Дивися, дивися, піднімає вітрила і виходить в море поштовий кліпер «Ехо», я знаю капітана, він столується в Равенґи, коли швартується тут. А там, подивися, під повними вітрилами, галеон з Повіссу…
Відьми́н відгорнув волосся з рамен Літти. Повільно, одна за одною, розстебнув застібки, зсунув сукню з плечей чародійки. Після чого повністю присвятив свої долоні й увагу парі галеонів під повними вітрилами. Галеонів, рівні яким даремно було шукати по всіх морських шляхах, рейдах, портах і реєстрах адміралтейства.
Літта не протестувала. І не відривала очей від окуляру бінокля.
— Ти поводишся, — сказала раптом, — як п’ятнадцятилітній. Наче вперше таке бачиш.
— Для мене це завжди як вперше, — неохоче зізнався він. — А п’ятнадцятилітнім я насправді й не був.
— Я родом зі Скелліге, — сказала вона йому пізніше, вже в ліжку. — Море у мене в крові. Люблю його.
— Я інколи мрію, — продовжила, не дочекавшись відповіді, — щоб виплисти. Сама-одна. Підняти вітрило і вийти в море… Далеко, далеко, аж за горизонт. Довкола тільки води й небо. Оббризкує мене солона піна хвиль, вітер шарпає волосся справді чоловічими пестощами. А я сама, зовсім сама, безконечно самотня, серед чужої і ворожої мені стихії. Самотність серед моря чужини. Ти не мрієш про неї?
Ні, не мрію, подумав він. Я й так її маю щодня.
Настав день літнього сонцестояння, а після нього магічна ніч, найкоротша в році, під час якої в лісах розцвітає квіт папороті, а натерті вужачкою[10] нагі дівчата танцюють на мокрих від роси полянах. Ніч, коротка як змиг ока. Ніч шалена і ясна від блискавиць.
Вранці після сонцестояння він прокинувся наодинці. В кухні його чекав сніданок. І не тільки він.
— Добридень, Мозаїк. Гарна погода, правда? Де Літта?
— В тебе сьогодні вихідний, — відповіла, не дивлячись на нього. — Моя незрівнянна наставниця працюватиме. Допізна. За час, який вона витратила на… задоволення, назбиралося пацієнток.
9
Штевні — спільна назва форштевня і ахтерштевня. Перший з них розміщений на носі, другий — на кормі корабля. Старовинна українська назва штевнів – бабки.
10
Папоротеподібна рослина. За деякими гіпотезами, саме звичай натиратися нею став основою легенд про цвіт папороті.