Хоч було цікаво, не розглядався навколо, аби не здатися провінційним простаком.
Попри це, обережний огляд виявив скромне, але вишукане і підібране зі смаком умеблювання. Вишуканою — хоч і не завжди зі смаком підібраною — була й публіка, здебільшого, як оцінив Геральт, купці та ремісники. Були капітани кораблів, засмаглі й бородаті. Не бракувало строкато вдягнених шляхтичів. Пахло теж приємно і вишукано — печеним м’ясом, часником, кмином і великими грішми.
Відчув на собі погляд. Коли Геральта розглядали, його відьми́нське чуття сигналізувало про це негайно. Глянув, краєм ока і обережно.
Розглядала його — теж дуже обережно, непомітно для простого смертного — молода жінка з рудим, як хутро лисиці, волоссям. Удавала, що повністю зайнята споживанням страви — чимось, що смачно виглядало і спокусливо пахло навіть здалеку. Стиль і мова тіла не залишали місця для сумнівів. Принаймні відьми́нові. Побився б об заклад, що вона чародійка.
Метр покашлюванням вирвав його з роздумів і раптової ностальгії.
— Сьогодні, — оголосив урочисто і не без гордості, — пропонуємо телячу гомілку, тушковану з овочами, грибами і квасолею. Сідло баранця, запечене з баклажанами. Свинячий бочок у пиві, поданий з глазурованими сливами. Печену лопатку дикого кабана, подану з яблучним мармеладом. Качині грудки з пательні, подані з червоною капустою і журавлиною. Кальмарів, начинених цикорієм, з білим соусом і виноградом. Морського чорта з рожна у вершковому соусі, поданого з тушкованими грушами. Або ж, як завжди, наші фірмові страви: гусяче стегенце в білому вині, з овочевим асорті, запеченим на блясі, і калкан у карамелізованому чорнилі каракатиці, поданий з раковими шийками.
— Якщо до смаку риба, — біля столу, невідомо як і звідки, вигулькнув Фебус Равенґа, — то щиро рекомендую калкана. З ранкового улову, само собою. Гордість і слава шефа нашої кухні.
— Тоді калкана в чорнилі, — відьми́н придушив у собі ірраціональне бажання замовити кілька страв одразу, розуміючи, що це було б ознакою поганого виховання. — Дякую за пораду. Я вже починав відчувати муки вибору.
— Яке вино, — запитав метр, — ви б ласкаво бажали?
— Прошу вибрати щось підходяще. Мало знаюся на винах.
— Мало хто знається, — усміхнувся Фебус Равенґа. — І зовсім мало хто в цьому признається. Безсумнівно, підберемо сорт і рік, пане відьми́не. Не заважатиму, бажаю смачного.
Побажанню не судилося здійснитися. Геральтові також не випало переконатися, яке вино для нього виберуть. Смак калкана в чорнилі теж мав залишитися для нього таємницею цього дня.
Рудоволоса жінка раптом полишила обережність, відшукала його поглядом.
Посміхнулася. Відьми́н не міг позбутися враження, що посмішка була недоброю. Відчув тремтіння.
— Відьми́н, званий Геральтом з Ривії?
Запитання поставив один з трьох одягнених у чорне типів, які тихцем підійшли до столу.
— Це я.
— Іменем закону тебе заарештовано.
Якого присуду мені боятись?
Адже чиню я по закону.
Розділ третій
Приділена Геральтові державна захисниця намагалася не дивитися йому в очі. З наполегливістю, вартою кращого застосування, перебирала папку з документами. Документів там було небагато. А саме два. Пані адвокатка, здавалося, намагалася вивчити їх напам’ять. Відьми́н сподівався – аби сяйнути захисною промовою. Однак була то, як підозрював Геральт, марна надія.
— У в’язниці, – пані адвокатка врешті підвела очі, – ти припустився побиття двох сусідів по камері. Можу я дізнатися хоча б причину?
— Primo, я відкинув їх сексуальні домагання — не бажали зрозуміти, що «ні» значить «ні». Secundo, люблю бити людей. Tertio, це брехня. Вони самі покалічилися. Об стіни. Аби мене очорнити.
Відьми́н говорив повільно і байдуже. Після тижня, проведеного у в’язниці, він цілком збайдужів. Захисниця закрила папку, аби тут же знову її відкрити. Після чого поправила вишукану зачіску.
— Побиті, — зітхнула, – скаржитися, видається, не збираються. Зосередьмося на інстигаторському обвинуваченні. Асесор трибуналу звинувачує тебе у серйозному злочині, який суворо карається.
А як же інакше, подумав Геральт, милуючись вродою пані адвокатки. Роздумував над тим, скільки їй було років, коли потрапила до школи чародійок. І в якому віці залишила цю школу.
Обидві діючі чародійські академії — чоловіча в Бан Арді і жіноча в Аретузі на острові Танедд — окрім випускників та випускниць, видавали й брак. Попри дрібне сито вступних іспитів, які дозволяли одразу відсіяти і відкинути безнадійні випадки, лише перші семестри здійснювали справжній відбір і виявляли тих, хто вмів маскуватися. Тих, для кого мислення було процесом прикрим і шкідливим. Потаємних дурнів, лінюхів і безмозких створінь обох статей, яким не було чого шукати в школі магії. Клопіт полягав у тому, що, як правило, то були нащадки людей заможних, або таких, хто вважався поважним з іншої причини. Після виключення зі школи треба було щось зробити з цією важкою молоддю. З хлопцями, яких викидали з Бан Арду, проблем не було – вони ставали дипломатами, на них чекали армія, флот і поліція, для найдурніших лишалася політика. Влаштування магічних відходів у вигляді представниць прекрасної статі лише на перший погляд було складнішим. Хоч і виключені, але панянки переступили поріг чародійської академії і досягли якогось рівня в магії. А вплив чародійок на представників влади та всі сфери політичного і економічного життя був надто сильний, аби лишати панянок з порожніми руками. Їм забезпечували тиху гавань. Вони потрапляли до сфери правосуддя і ставали юристками.