Дівчата — Енні спереду, а Мей одразу за нею — підіймалися трьома сходовими прогонами, викладеними вигадливою мозаїкою — видно, репродукції чогось візантійського, подумала Мей. Рука ковзала латунним поруччям — жодного відбитка пальця, щонайменшої плямки чи дефекту. Побачила зелені бухгалтерські лампи, перехрещені телескопи, що виблискували жовтою міддю та золотом і були спрямовані у косокутні вікна.
— Поглянь угору, — сказала Енні, і Мей поглянула на стелю, що насправді була вітражем, який зображав гарячкове кружляння незліченних ангелів по колу. — З якоїсь церкви у Римі.
Підійнялися на горішній поверх бібліотеки, й Енні повела Мей вузькими коридорам поміж округлих корінців книг, деякі заввишки з неї — Біблії й атласи, ілюстровані історії війн і заколотів, давно зниклі країни та народи.
— Гаразд. Он, заціни, — мовила Енні. — Хвильку. Дай мені усну згоду про нерозголошення.
— Даю.
— Серйозно.
— Та серйозно. Я поважно до цього ставлюся.
— Добре. Тоді я виймаю цю книжку… — Енні взялась витягувати великий том із назвою «Найкращі роки нашого життя». — Поглянь, — сказала вона і позадкувала. Повільно стіна із сотнею книжок почала рухатися всередину, утворюючи прохід до потаєної кімнати.
— І як тобі цей Ботан? — сказала Енні, і вони зайшли всередину. Кімната була кругла, обставлена суцільною стіною книжок, але увагу привертав отвір у центрі підлоги, оточений латунним поруччям; униз ішла жердина і зникала у невідомому просторі.
— Він що, тренується гасити пожежі? — запитала Мей.
— А дідько його знає, — відповіла Енні.
— І куди веде жердина?
— Як я знаю, до паркувального майданчика Бейлі.
Мей не знаходила потрібних слів.
— А ти сама коли-небудь спускалася?
— Нє, навіть те, що мені все це показали, великий ризик. Даремно він мені довірився. Так і сказав. Тепер я все показую тобі, що теж нерозумно. Зате знатимеш, що у цієї людини в голові. Може мати все на світі, а йому хочеться пожежної жердини, що веде на сім поверхів нижче до гаража.
З пристрою у вусі Енні долинув звук крапельки, і вона сказала «Добре» людині, яка телефонувала. Їй треба було йти.
— Ну що, — сказала Енні в ліфті, коли вони спускалися вниз, до офісів. — Маю трохи роботи. Погляну, як там планктон.
— Що-що? — перепитала Мей.
— Дрібні стартапи сподіваються, що засмакують великому китові — тобто нам, — і він їх проковтне. Раз на тиждень зустрічаємося з цими недоробленими Таями, і вони слізно просять нас їх купити. Трохи сумно, бо вони навіть не вдають, що мають або матимуть із того якісь гроші. Послухай, я передаю тебе двом послам компанії. Дуже серйозно ставляться до своєї роботи. Знаєш, навіть трохи остерігайся їх, бо вже такі настирливі. Вони покажуть тобі решту території, а потім я заберу тебе на свято сонцестояння, добре? О сьомій.
Двері відчинилися на другому поверсі біля «Скляного корита», й Енні познайомила Мей із Деніз та Джосією — обом уже під тридцять, обоє з відкритим і щирим поглядом, обоє у простих строгих сорочках приємного кольору. Обоє привіталися з Мей, узявши її руку в свої обидві долоні, і майже вклонилися.
— Пам’ятайте, вона сьогодні не працює, — були останні слова Енні, перш ніж зникнути в ліфті.
Джосія, худорлявий, із заліпленим ластовинням обличчям, усміхнувся до Мей, поглянувши на неї блакитними незмигними очима.
— Дуже раді з тобою познайомитися.
Деніз, висока худорлява американка азійського походження всміхнулася до Мей і заплющила очі, немовби смакувала миттєвістю.
— Енні вже казала, що ви давні подружки. Енні у нас тут душа і серце, тому дуже раді, що ти з нами.
— Енні всі люблять, — додав Джосія.
Мей аж зніяковіла від їхньої пошани до Енні. Однозначно старші за неї, а поводяться так, наче йдеться про якесь заїждже велике цабе.
— Розумію, що це, може, і зайве, — сказав Джосія, — але якщо не заперечуєш, ми тобі влаштуємо повноцінну екскурсію для новачків. Не заперечуєш? Нудно не буде, обіцяємо.
Мей засміялася, охоче погодилася і рушила слідом за ними.
День розплився у скляних офісах і коротких, надзвичайно теплих знайомствах. Усі, з ким вона знайомилася, були дуже зайняті, майже перевтомлені, проте аж сяяли, знайомлячись із нею; тішилися, що до них на роботу прийшла подружка Енні… Повели показувати медичний центр, відрекомендували докторові Гемптонові, завідувачу з дредами. Потім показали клініку невідкладної допомоги з медсес-трою-шотландкою у реєстратурі. Відтак оглянули органічні сади площею сто квадратних ярдів, де двоє фермерів працювали повний робочий день, розповідаючи чималому гуртові працівників «Сфери» всяку всячину, поки ті куштували щойно достиглу моркву, помідори і листову капусту. Подивилися на поле для міні-гольфа, відвідали кінотеатр, помилувалися доріжками для боулінгу, зайшли до продуктового магазину. Нарешті у віддаленому, як Мей розуміла, закутку кампусу — бо далі за парканом уже виднілися дахи готелю «Сан-Вінченцо», де зупинялися гості «Сфери», — вони побували у гуртожитках. Мей уже дещо чула про них, бо Енні якось обмовилася, що ночувала в кампусі, а тепер із більшим задоволенням спить у гуртожитку, ніж у себе вдома. Ходячи коридорами, дивлячись на охайні помешкання, кожне з невеличкою кухонькою, а в кімнаті — письмовий стіл, м’який диван і ліжко, Мей не могла не погодитися з їхньою привабливістю.