— Поглянь на оту. Тихенько дрімає.
Голос долинув звідкись збоку. Мей усвідомила, що ці слова, мовлені чоловіком, стосуються саме її, і розплющила очі. Над нею — нікого. Лише небо, здебільшого чисте, лише невеличкі клапті хмар швидко пливли по небу до моря. Повіки у Мей поважчали, але вона знала, що пора ще не пізня, ще й десятої, мабуть, немає, і їй не хотілося, щоб сталося так, як це з нею часто бувало, коли засинала після двох-трьох келихів вина, тому підвелась і пішла шукати чи то Енні, чи то рислінг або і те, й те. Відшукала фуршетний стіл, у руїнах, немовби сплюндрований дикими звірами чи вікінгами, і поплелася до найближчого бару, де рислінгу вже не мали, а пропонували мішанину з горілки та енергетичного напою. Пішла далі, запитуючи у випадкових перехожих, де є рислінг, аж побачила, як перед нею майнула тінь.
— Отам є рислінг, — мовила тінь.
Мей обернулась і побачила окуляри, в яких віддзеркалювалася синь, а за ними нечіткі обриси чоловіка. Він уже було повернувся, щоб піти геть.
— Я йду за тобою? — запитала Мей.
— Ще ні, ти стоїш і не рухаєшся. Але якщо хочеш вина, то ходімо.
Пішла слідом за тінню лужком під пологом височезних дерев, крізь який уже пробивалися сотні срібних стріл місячного світла. Тепер Мей зуміла ліпше роздивитися тінь — на чоловікові була футболка пісочного кольору і якась жилетка, шкіряна чи замшева, — давно вже не бачила такого поєднання. Потім він зупинився і присів навпочіпки в підніжжі водоспаду, штучного водоспаду, що стікав стіною «Промислової Революції».
— Заховав тут пляшки, — сказав він, запхнувши руки у заглиблення, куди струменів потік води. Нічого не знайшовши, став навколішки, занурив руки вже аж до плечей і таки виловив дві лискучі зелені пляшки, підвівся і повернувся до Мей. Нарешті вона його роздивилася. Ледь вловимий трикутник обличчя закінчувався такою милою ямкою на підборідді, що вона такої ще й не бачила. Дитяча шкіра, очі — старечі, випнутий ніс, гачкуватий і кривий, але він немовби надавав стійкості решті обличчя, як кіль надає стійкості яхті. Брови — важкі, вони розходилися до вух — круглих, великих і рожевих, як у принцеси.
— Хочеш повернутися туди чи?.. — здавалося, він хотів сказати, що «чи» значно краще.
— А чом би й ні, — відповіла вона, усвідомлюючи, що не знає цього чоловіка, нічогісінько про нього не знає. Але в нього був отой рислінг, Енні десь загубилася, а оскільки на території «Сфери» Мей цієї миті вірила кожному, то з неї аж вихлюпувалася любов до мешканців кампусу, де все було нове і дозволене, тому взяла і пішла за ним на свято, чи на околиці свята, де вони вмостилися на високі бильця сходинок, звідки відкривався чудовий краєвид на галявину, і заходилися спостерігати за силуетами внизу, що бігали, верещали, падали.
Чоловік відкоркував обидві пляшки, одну дав Мей, ковтнув зі своєї і сказав, що його звати Френсіс.
— Не Френк? — запитала вона. Взяла пляшку і набрала повний рот солодкавого, мов льодяник, вина.
— Мене хочуть так називати, але я… я прошу їх цього не робити.
Сказав, що він розробник і працює в компанії вже майже два роки. А до того був нібито анархістом, провокатором. Отримав тут роботу, бо зламав систему «Сфери» і заліз у неї чи не найглибше за всіх. Тепер він у відділі безпеки.
— А це мій перший день, — зауважила Мей.
— Втираєш.
А тоді Мей, яка хотіла сказати: «Ні, я не жену», — вирішила трохи удосконалити фразу, але щось перекрутилося під час її вербального винаходу, пішло не так, як треба, і вона промовила: «Ні, я не найобую». Вже тоді знала, що пам’ятатиме ці слова і ненавидітиме себе за них не одне десятиліття.
— Ага, ти мене не найобуєш? — перепитав незворушно. — Звучить якось дуже категорично. Ухвалила рішення через брак інформації. Ти не найобуєш мене. Отакої.
Мей намагалася пояснити, що саме хотіла сказати, як думала вона чи якась ділянка її мозку, що збиралася лише трохи переінакшити фразу і… Але це вже не мало значення. Бо він уже хихотів, розумів, що вона має почуття гумору, та й вона розуміла, що чоловік його теж має, і від нього повіяло безпекою і спокоєм, і Мей почала вірити, що він ніколи про це не нагадуватиме, що ця її недолуга фраза залишиться між ними, бо вони обоє розуміють, що помиляються геть усі, і що вони повинні дозволити цим помилкам канути у небуття, якщо визнають свою спільну людяність, свою спільну крихкість і схильність до незграбного вигляду і недоладних висловлювань тисячі разів на день.