— Перший день, — сказав він. — Тоді вітання. Є за що випити.
Вони цокнулися пляшками і ковтнули вина. Мей простягнула свою пляшку до місяця, щоб побачити, скільки ще лишилося; напій став потойбічно блакитним, і вона побачила, що вже випила половину. Тому відставила пляшку.
— Мені подобається твій голос, — сказав він. — Завжди такий?
— Низький і скреготливий?
— Я би сказав загартований. Я би сказав задушевний. Знаєш Тейтум О’Ніл [12]?
— Разів зі сто батьки змушували мене дивитися «Паперовий місяць». Думали, мені полегшає.
— Страшенно подобається цей фільм, — сказав він.
— Думали, що я виросту як Едді Прей [13], навчена досвідом, але чарівна. Хотіли зробити з мене таку собі дівчину-шибеника. Вони навіть постригли мене так само.
— Мені подобається.
— Подобається стрижка під макітру?
— Ні. Твій голос. Зараз це найкраще, що в тобі є.
Мей промовчала. Почувалася, ніби їй зацідили ляпаса.
— Блін, — озвався він. — Щось не так сказав? А я насилу зважився на комплімент.
Зависла гнітюча пауза. У пам’яті Мей тримала кілька прикрих випадків, коли чоловіки, які занадто красиво говорили і перестрибували через бозна скільки сходинок, зрештою приземлялися на незугарні компліменти. Вона обернулась до нього — переконатися, що він не той, яким видався їй спочатку, тобто не щедрий і не безневинний, а пожолоблений, неспокійний, асиметричний. Та, поглянувши, побачила те саме гладке обличчя, блакитні окуляри, зморені очі. На обличчі вираз болю.
Він втупився поглядом у свою пляшку, ніби перекладав на неї всю провину.
— Хотів, щоб ти не ніяковіла через свій голос. А образив тебе всю.
Якусь мить Мей розмірковувала, але мозок, розріджений рислінгом, гальмував, зависав. Тому вона враз припинила аналізувати його заувагу і вгадувати наміри. Мовила:
— Ти якийсь дивний.
— Я не маю батьків, — сказав він. — Може, це викупить мені трохи прощення? — Та враз усвідомивши, що занадто розпачливо відкриває душу, стиха зауважив: — Ти не п’єш.
Мей вирішила не займати теми його дитинства.
— Мені досить, — сказала. — У мене вже норма.
— Вибач. У мене деколи слова плутаються. Ліпше взагалі нічого не казати у таких випадках.
— Ні, ти справді дивний, — повторила Мей, до того ж якось дуже серйозно. Їй виповнилося двадцять чотири, а таких, як він, іще ніколи не бачила. А це, думала захмеліло, доказ промислу Божого, хіба не так? За своє життя вона бачила тисячі людей, багато — дуже схожих між собою, багато — легко забулися, аж ось — він, інакший та незвичний, і говорить якось по-чудернацькому. Щодня науковці відкривають новий вид жаби чи водяної лілеї, а це теж підтверджує існування того божественного постановника, небесного винахідника, який створює для нас нові іграшки, ховає їх, але ховає у місцях, де ми можемо на них наткнутися. А цей Френсіс, він геть ні на що не схожий, якась нова жаба. Мей поглянула на чоловіка і подумала, що хоче його поцілувати.
Але йому було не до того. Однією рукою висипав із туфлі пісок. А на іншій, здається, вже згриз цілий ніготь.
Мана минулася, Мей подумала про дім і ліжко.
— А як уся ця маса народу дістається додому? — запитала вона.
Френсіс поглянув на юрбу внизу, що, здається, намагалася утворити піраміду.
— Гуртожитки є. Але, думаю, вони вже заповнені. Також ходять буси. Тобі мали сказати. — Махнув пляшкою у напрямку головного входу, де Мей змогла розгледіти дахи мініавтобусів, що вона їх помітила ще вранці дорогою до кампусу: — Компанія аналізує затрати буквально на все. Тому працівник, який сяде за кермо перевтомлений або, як сьогодні, занадто п’яний… ну, це зрештою обійдеться компанії значно дорожче за нічні буси. Тільки не кажи, що ти тут не заради бусів. Просто чудо, а не буси. Всередині наче в яхтах. Окремі купе, все в дереві.
— Усе в дереві? Усе в дереві? — Мей штовхнула Френсіса в плече, розуміючи, що фліртує, розуміючи, що це ідіотизм фліртувати зі співробітником «Сфери» першого ж вечора, а також ідіотизм — першого ж вечора напиватися. Але вона це робила і була щаслива.
До них підпливала якась постать. Побачивши, що то жінка, Мей спостерігала за нею з тупою цікавістю. А потім упізнала Енні.
— Цей чоловік до тебе чіпляється? — запитала вона.
12
Тейтум О’Ніл (народилася 5 листопада 1963 р.) — акторка, дочка знаменитого в 70-ті роки актора Раяна О’Ніла, наймолодша володарка премії «Оскар» (1973), відома переважно за своїми дитячими ролями протягом сімдесятих років ХХ століття.
13
«Эдді