Френсіс швидко відсунувся від Мей, а потім заховав пляшку за спиною. Енні засміялася.
— Френсісе, ти чого так засмикався, завовтузився?
— Вибач. Мені здалося, що ти щось інше сказала.
— Ану тпру. Совість заговорила! Бачила, як Мей вдарила тебе у плече, тому пожартувала. А ти хочеш у чомусь зізнатися? Що ти замислив, Френсісе Ґарбанзо [14]?
— Ґаравента.
— Так, я пам’ятаю твоє прізвище. Френсісе, — сказала Енні і незграбно гепнулася поміж ними. — Мені треба про дещо тебе попросити: як твоя високоповажна колега і як твій друг. Можна?
— Аякже.
— Добре. Мені треба побути з Мей наодинці. Хочу поцілувати її в губи.
Френсіс засміявся, але за мить схаменуся, помітивши, що ні Мей, ні Енні не сміються. Зляканий, зніяковілий і вочевидь настраханий, підвівся і пішов униз сходами, а там — через лужок, далі від гуляк. Зупинився посеред зеленого килиму, обернувся і поглянув угору, ніби хотів переконатися, чи й справді Енні має намір замінити його сьогодні біля Мей. Побоювання підтвердилися, і він зайшов під навіс «Темних віків». Спробував відчити двері, але не зміг. Тягнув і штовхав, але двері не зрушили з місця. Знаючи, що дівчата за ним спостерігають, він завернув за ріг і зник із їхнього поля зору.
— Каже, що працює у службі безпеки, — озвалася Мей.
— Це він тобі таке сказав? Френсіс Ґаравента?
— Йому не треба було цього казати.
— Ну, не в службі безпеки. Словом, не в Моссаді. Але хіба я не завадила тут чомусь, що було геть зайве у перший вечір, ідіотко?
— Ти нічому не завадила.
— Думаю, що таки завадила.
— Ніскілечки.
— Завадила, завадила. Я добре знаю.
Енні поклала пляшку біля ніг Мей.
— А мені здалося, що в нас усе закінчилось іще годину тому.
— Вино було у водоспаді, біля «Промислової Революції».
— А, так-так. Там завжди щось ховають.
— Але це я тобі щойно сказала: «Вино було у водоспаді, біля “Промислової Революції”».
Енні оглядала кампус.
— Так, це ти сказала. Бля. Я знаю.
Вдома, після буса, після горілчаного желе, що їй хтось тицьнув у салоні, після тоскної балаканини водія про свою сім’ю, про своїх близнюків і хвору на подагру дружину, Мей ніяк не могла заснути. Лежала на своєму дешевенькому футоні у маленькій прохідній кімнаті, що ділила її з двома майже незнайомками — обидві бортпровідниці, яких вона рідко бачила. Квартира на другому поверсі колишнього мотелю була дуже скромна, до прибирання не надавалася, тхнула відчаєм і дешевою їжею її колишніх мешканців. Сумне місце, особливо після дня у «Сфері», де все було добротне, виготовлене з любов’ю і чудовим окоміром. На своєму злиденному ліжку Мей проспала кілька годин, прокинулася, пригадала вчорашній день і ніч, подумала про Енні та Френсіса, про Деніз і Джосію, про пожежну жердину, про «Енолу Ґей», про водоспад, про смолоскипи, про всі оті речі, що начебто з відпустки і мрій, які неможливо втримати разом, і зрозуміла: тому й заснути не могла і голова крутилася від якоїсь дитинячої радості — що вона знову повернеться туди, де все це сталося. Вона там бажана, вона влаштувалася там працювати.
Прибула на роботу з самого ранку, ще й восьмої не було. Та відразу зрозуміла, що стола, принаймні справжнього, їй не виділили, і вона не мала куди подітися. Чекала годину під написом «ЗРОБІМО ЦЕ. НУМО ЗРОБИМО ВСЕ ЦЕ», аж поки прийшла Рената і відвела її на другий поверх «Відродження» у величезний зал, завбільшки з баскетбольний майданчик, де стояло, може й, столів двадцять, усі різні, але зі світлого дерева й органічних форм. Столи розділяли перегороди зі скла, розташовані п’ятірками, немов пелюстки квітки. Жоден із них не був зайнятий.
— Ти перша тут, — сказала Рената, — і поки що сама, але ненадовго. Кожен новий відділ Враження Клієнта заповнюється дуже швидко. А ти і від керівного складу недалеко. — Вона повела рукою навколо, вказуючи на десяток офісів, що оточували приміщення. Крізь скляні стіни було видно людей, кожен начальник не старший за тридцять два, але й не молодший за двадцять шість, розпочинали робочий день розслаблено, компетентно і розважливо.
— Ой як люблять ваші дизайнери скло, — з усмішкою зауважила Мей.
Рената зупинилася, зморщила чоло, подумала над її заувагою. Заклала пасмо волосся за вухо і сказала:
— Хай і так. Можу перевірити, чи люблять. Але спочатку нам треба зорієнтуватися, і я маю пояснити завдання на перший по-справжньому робочий день.
Рената показувала її стіл, крісло, монітор — усе ерґономічно досконале, все можна було підігнати під свій зріст, можна було навіть працювати стоячи.