— Ти, мабуть, Мей.
Мей обернулася й побачила чарівну юну голівку, яка пливла поверх яскраво-червоного шарфа і білої шовкової блузки.
— А я Рената, — сказала вона.
— Доброго дня, Ренато. Я шукаю…
— Енні. Так, так. Вона вже йде, — із цифрової крапельки у Ренатиному вусі раптом долинув звук. — Вона власне… — Тимчасом Рената дивилася на Мей, але бачила когось іншого. Ретинальний інтерфейс, здогадалася Мей. Ще один тутешній винахід.
— Вона на «Дикому Заході», — сказала Рената, знову сфокусувавши свій погляд, — але от-от підійде.
Мей пожартувала:
— Сподіваюся, має досить сухарів і доброго коня.
Рената лишень увічливо всміхнулась, але не засміялася. Мей знала про правило компанії називати кожну частину своєї території якоюсь історичною епохою; у такий спосіб велетенські терени ставали менш знеособлені і не такі корпоративні. А це набагато приємніше, ніж, скажімо, «корпус 3В-Схід», де Мей іще донедавна працювала. Три тижні тому відбула свій останній день у комунальному підприємстві рідного міста — вони там просто отетеріли, отримавши від неї заяву на звільнення — і тепер той факт, що у якомусь недолугому підприємстві вона змарнувала стільки свого життя, здавався вкрай недоречним. Яка полегкість, подумала Мей, після тієї конторської тюрми і всього її оточення.
Тим часом Рената і далі отримувала якісь сигнали з крихітного навушника.
— Почекай, — сказала вона, — Енні там у когось застрягла. — Рената поглянула на Мей з осяйною усмішкою. — А ходімо, покажу твій робочий стіл. Енні каже, що за годинку до тебе зайде.
Після слів «твій робочий стіл» Мей аж затремтіла і згадала тата. Він нею пишався. «Так тобою пишаюся», — повідомив він голосовою поштою; а ту звістку залишив, коли ще, мабуть, четвертої ранку не було. Щойно прокинулася, відразу почула його слова. «Так тобою пишаюся», — сказав, і йому до горла підступив клубок. Відколи Мей закінчила коледж, минуло два роки, і от вона вже на високооплачуваній роботі у «Сфері» з повним медичним страхуванням і квартирою у місті; вже не обтяжує батьків, яким і власних клопотів вистачає.
Мей вийшла за Ренатою з атріуму. На плямисто-освітленому моріжку штучного пагорба сиділи двоє молодих людей і палко щось обговорювали, тримаючи в руках прозорий планшет.
— Ти працюватимеш у «Відродженні», — сказала Рената, показуючи через лужок на будівлю зі скла й окисленої міді. — Там люди працюють із Враженням Клієнта. Колись туди заходила?
Мей кивнула:
— Так, заходила. Кілька разів, але в інший корпус.
— Тоді вже бачила басейн, спорткомплекс. — Рената показала рукою на блакитний паралелограм і гострокутну споруду спортзалу, що здіймалася за ним. — У нас там йога, кросфіт, пілатес, масажі, аеробні тренажери. Ти крутиш педалі? Он там майданчики для бочче і новий пристрій для тетерболу. А он там, за моріжком, кафетерій… — Рената показала на вкритий соковитою травою схил, на якому простяглися, немов засмагаючи, кілька молодиків у костюмах і краватках. — Сюди, будь ласка.
Вони стояли перед «Відродженням», ще однією спорудою зі сорокафутовим атріумом, де повільно обертався мобіль Колдера [2].
— Страшенно подобається Колдер, — сказала Мей.
Рената всміхнулася.
— Знаю, що подобається. — Вони разом поглянули на скульптуру. — Саме ця раніше оберталася у французькому парламенті. Ну, чи десь там.
Подих вітру, що проник за ними в атріум, повернув мобіль, і тепер він показував рукою на Мей, немовби вітав особисто. Рената взяла її під лікоть:
— Готова? Нам нагору.
Вони зайшли до скляного ліфта з блідо-оранжевим відтінком. Замиготіли вогники, і Мей ураз побачила своє ім’я, а поряд іще й фотографію зі шкільного випускного альбому. ЛАСКАВО ПРОСИМО, МЕЙ ГОЛЛАНД. Звук, схожий на судомний ковток повітря, вирвався з її горла. Вже роками не дивилася на той знімок, та й не кортіло. Про все це, мабуть, подбала Енні і таки дійняла її тією фотографією. А світлина і справді була препаскудна — широкий рот, тонкі губи, оливкового кольору шкіра, темне волосся, а ще її високі вилиці — на фото навіть іще вищі, ніж у житті — надавали їй якогось дуже суворого вигляду, а карі очі не всміхалися, примружені і холодні, готувалися до бою. З того часу — тоді вона мала якихось вісімнадцять років, завжди сердилася і сумнівалася — Мей саме в міру погладшала, вираз обличчя заспокоївся, тіло стало напнуте і туге, тому привертала увагу чоловіків найрізноманітнішого віку та намірів. Після закінчення школи намагалася бути відкритішою, розважливішою, а тепер, побачивши свідчення давно минулої епохи, коли від світу очікувала найгіршого, потроху починала нервуватися. Тільки подумала, що терпіти не може той знімок, як він зник.
2
Александр Колдер (1898–1976) — американський скульптор-абстракціоніст. Один із творців кінетичного мистецтва. Підвісні рухомі конструкції («мобілі») Колдера виконані з металевих листів і дроту. Рухаючись, утворюють композиційні варіанти.