У п’ятницю, ближче до обіду, її середній рейтинг за тиждень становив дев’яносто сім балів, тому похвали зі «Сфери» сипалися і сипалися. Робота була вимоглива, потік запитів не припинявся, але певна різноманітність і регулярні оцінки допомогли ввійти у стійкий ритм.
Вона хотіла вже взяти наступний запит, як на телефон прийшло повідомлення. Від Енні: «Дуриндо, ходімо їсти».
Сіли на невеликому пагорбі, між ними два салати, з-за повільних хмар час від часу вигулькувало сонце. Мей з Енні спостерігали за трійцею молодиків — блідих, одягнених як інженери, — які намагалися наслідувати гру у футбол.
— Ну, ти вже справжня зірка. А я горда матуся.
Мей захитала головою.
— Аж ніяк. Мені ще треба вчитися і вчитися.
— Звісно, треба. Але дев’яносто сім — це немало. В голові не вкладається. Першого тижня я не набрала дев’яноста п’яти. А ти ніби створена для такої роботи.
Дві тіні нависли над їхніми тарілками.
— З нубкою можна познайомитися?
Мей підвела погляд, дашком долоні затінивши очі.
— Атож, — сказала Енні.
Тіні сіли. Енні показала на них виделкою.
— Сабіна і Джозеф.
Вони потисли одне одному руки. Сабіна була білява, дебела, косоока. Джозеф — худорлявий, блідий, зі сміховинно поганими зубами.
— От, уже й вона дивиться на мої зуби! — застогнав він, показуючи пальцем на Мей. — Ви, американці, якісь дурнуваті! Що я вам, кінь на базарі?
— Але твої зуби таки погані, — сказала Енні. — А у нас чудові дантисти.
Джозеф розгорнув бурито.
— Мої зуби дають такий необхідний перепочинок від моторошної досконалості інших.
Енні схилила голову набік і дивилася на Джозефа.
— Ти неодмінно мусиш їх полікувати, як не для себе, то заради естетичного обличчя компанії. Від тебе люди сахаються.
Джозеф театрально закопилив губи, рот напханий карне асада [15]. Енні поплескала його по руці.
Сабіна обернулась до Мей:
— Отже, ти у Враженні Клієнта. — Лише тепер Мей помітила на руці Сабіни татуювання — символ безкінечності.
— Так. Перший тиждень.
— Бачила, в тебе непогано виходить. Теж звідти починала. Та майже всі починали з ВК.
— Сабіна — біохімік, — пояснила Енні.
Це здивувало Мей.
— Ти біохімік?
— Так.
Мей навіть не чула, що в «Сфері» працюють біохіміки.
— Чи можна запитати, над чим ти працюєш?
— Запитати? — Сабіна всміхнулася. — Звісно, що можна запитати. Але я не зобов’язана відповідати.
Якусь хвилю всі зітхали, а потім Сабіна сказала:
— Справді, не можу. Принаймні не зараз. Зазвичай працюю над біометрією. Ну, сканування сітківки ока, розпізнавання облич… Але зараз… над чимсь дуже незвичним. Я б хотіла поділитися, але…
Енні кинула на Сабіну благально-гамівний погляд. Сабіна напихала до рота салат-латук.
— А от Джозеф, — сказала Енні, — у нас в Освітньому Доступі. Намагається запровадити планшети у школи, які не можуть собі цього дозволити. Він у нас добрий дядечко. А ще він приятелює з твоїм новим знайомим. Ґарбонзо.
— Ґаравента, — виправила Мей.
— О. Ти так добре запам’ятала. Бачила його після того?
— Не цього тижня. Купа роботи.
У Джозефа відвисла щелепа. Ніби його осінило.
— Отже, ти Мей?
Енні зморщилася.
— Ми це вже казали. Так, вона Мей.
— Вибач. Я не почув. Тепер уже знаю, хто ти.
Енні пирхнула.
— А ви, дівчатка, говорили про найкращу ніч у житті Френсіса? Він пише ім’я Мей у своєму записнику і обводить сердечками?
Джозеф поблажливо зітхнув.
— Ні, просто сказав, що познайомився з дуже хорошою дівчиною на ім’я Мей.
— Ой, аж на сльозу пробиває, — схлипнула Сабіна.
— Сказав, що працює у безпеці, — вела далі Енні. — Навіщо він це зробив, Джозефе?
— Не зовсім так, — заперечила Мей. — Я ж тобі розповідала.
Але Енні пропустила повз вуха.
— Думаю, з натяжкою це можна вважати безпекою. Френсіс працює із захистом дітей. Фактично, він осердя усієї програми із запобігання викраденню дітей. Може, у нього щось і вийде.
Сабіна, знову з повни ротом, енергійно кивала головою.