— Хочемо вже!
Бейлі провадив далі.
— Замість того, щоб нипати павутиною і зрештою знайти хіба що якийсь зачуханий монтаж, тепер ви заходитимете на «ВидоЗміну» і вводитимете у пошуковий рядок «М’янма». Або ж прізвище свого шкільного бойфренда. Чи є вірогідність, що хтось недалеко все-таки встановив камеру? А чом би не винагородити свою допитливість? Хочете побачити Фіджі, але не можете туди поїхати? «ВидоЗміна». Це і є цілковита прозорість. Жодного тобі фільтра. Дивися на все. І завжди.
Мей нахилилася до Енні.
— Неймовірно.
— А я ж тобі казала. Правда? — погодилася Енні.
— Тепер іще таке: чи конче ці камери мають бути стаціонарні? — запитав Бейлі, піднісши вгору докірливий палець. — Безперечно, ні. Маю з десяток помічників в усьому світі, саме в оцей час вони носять камери на шиї. Завітаймо до них. Камеру Дені, будь ласка?
На екрані з’явився Мачу-Пікчу [16]. Як на поштівці — вид із вершини над стародавніми руїнами. Потім картинка почала рухатися, а руїни наближуватися. Аудиторія ахнула, залунали схвальні вигуки.
— Зображення в реальному часі, але, думаю, це і так вид-но. Привіт, Денні. Тепер увімкнімо Сару на горі Кенія.
На великому екрані виникло нове зображення, сланцеве плато високо у горах.
— Саро, покажи нам вершину, зможеш? — Камера взяла вище, захопивши пік гори, оповитий туманом. — Бачите, відкриває можливість для візуальних сурогатів. Уявіть, що я прикутий до ліжка чи надто слабкий, щоб ходити по горах. Відряджаю когось із камерою на шиї і вживу співпереживаю сходження. Подивімося на дещо інше. — Він показав живу картинку з Парижа, з Куала-Лумпура, з лондонського пабу.
— А тепер трохи поекспериментуймо, зібравши всі камери докупи. Сиджу я собі вдома. Заходжу в Інтернет подивитися, що там робиться у світі. Покажіть рух транспорту на автостраді 101. Вулиці Джакарти. Серфінг у Болінасі. Дім моєї матері. Покажіть мені, що бачать камери моїх колишніх однокласників.
На кожну команду з’являлося нове зображення, аж поки назбиралося щонайменше сотня відеопотоків у реальному часі.
— Ми станемо всевидющим, всезнаючими.
Аж тут усе зібрання підвелося. У залі гриміли оплески. Мей схилила голову Енн на плече.
— Маємо знати все, що сталося, — зашепотіла Енні.
— Ти аж світишся. Справді.
— Нічого я не свічуся.
— Ніби при надії, дитину чекаєш.
— Я тебе зрозуміла. Годі.
Тато Мей потягнувся через стіл і взяв її за руку. Настала субота, і батьки з нагоди першого тижня у «Сфері» влаштували для Мей святкову вечерю. Такий собі вияв сентиментальних почуттів — вони грішили на це завжди. Чи принаймні останнім часом. Коли Мей була маленька, єдина дочка у батьків, які довго думали, що не матимуть дітей, їхнє життя було дещо складніше. Протягом тижня тато рідко коли з’являвся вдома. Працював комендантом в офісному комплексі у Фресно, по чотирнадцять годин на день, залишаючи всі хатні справи на дружину, яка відпрацьовувала три зміни на тиждень у готельному ресторані, і коли щось ішло трохи не так, починала сердитися і зганяти лють на Мей. Та, коли Мей виповнилося десять, батьки оголосили, що купують автостоянку, два поверхи неподалік середмістя Фресно, і впродовж кількох років навперемінно там чергували. Для Мей було нестерпно принизливо чути від батьків її друзів: «Ой, бачила твою маму на стоянці» або ж «Подякуй татові, що позавчора з мене грошей не взяв», але невдовзі їхні фінансові справи налагодилися, і вони змогли наймати на кожну зміну по черговому. Тепер мали вихідні, планували далі, ніж на кілька місяців, подобрішали, стали тихою, нестерпно милою зрілою парою. Здавалося, за якийсь рік вони з вічно заклопотаних молодих батьків перетворилися на повільних і доброзичливих дідуся й бабусю, які навіть не здогадуються, чим живе їхня донька. Коли Мей закінчила неповну середню школу, вони повезли її у Діснейленд, вид-но, не розуміючи, що для цього вона вже завелика. А те, що вона поїхала туди сама, тобто з двома дорослими, а це, по суті, все одно що сама, суперечило будь-яким уявленням про розваги. Та батьки були налаштовані так доброзичливо, що Мей не змогла їм відмовити, і зрештою всі прекрасно розважилися, хоч вона і не думала, що це можливо. Залишки якихось образ на батьків за емоційну неврівноваженість, що супроводжувала її раннє дитинство, було притлумлено плинною прохолодою води їхнього старіння.
І ось вони приїхали на узбережжя затоки, щоб провести вихідні у найдешевшому готелі, який тільки їм удалося знайти — за п’ятнадцять миль від «Сфери», і де, здавалося, жили привиди. Тепер вони пішли в «модний» ресторан, що про нього колись чули, і якщо хтось і сяяв, то це батьки. Вони аж променилися.