Вранці спали довго, а потім поїхали пообідати у їдальню. Тато добре їв, а мама вдавала безтурботність; батьки розповідали про останній дуже химерний прожект її дивакуватого дядька, який задумав розводити омарів на рисових полях. Мей добре знала, що мама страшенно хвилюється за тата, бо знову, вдруге поспіль, потягнула його на люди; вона щораз кидала на нього стривожений погляд. Тато був життєрадісний, але швидко спадав з сили.
— Ви тут розрахуйтеся, — сказав він. — А я піду в машину, полежу.
— Ми допоможемо, — сказала Мей, але мама на неї цитькнула. Тимчасом тато вже підвівся і пішов до дверей.
— Він швидко втомлюється. Але все добре, — сказала мама. — Тепер інший режим. Йому треба відпочивати. Він усе робить, ходить, їсть; спочатку жвавий, а потім відпочиває. Так весь час, і це, правду кажучи, заспокоює.
Оплатили рахунок і пішли на автостоянку. Через вікно автомобіля Мей побачила світлі пасма татового волосся. Більша частина його голови була нижче віконної рами, він відпочивав на задньому сидінні. Наблизившись до авто, побачили, що він уже прокинувся — дивиться вгору на гіллясте мереживо нічим не примітного дерева. Опустив вікно.
— Просто дивовижно вийшло, — сказав він.
Мей попрощалася і пішла, тішачись, що півдня буде вільна. Їхала на захід, день видався сонячний і тихий, за вікном краєвиди простих і чітких кольорів: блакитні, жовті, зелені. Під’їхавши ближче до узбережжя, звернула до затоки. Якщо поквапитися, можна кілька годин похлюпати воду веслом на байдарці.
До каяка її привчив Мерсер, раніше вона вважали веслування недоладним і безрадісним. Сидиш на ватерлінії і вимахуєш недолугим веслом, схожим на ложечку для морозива. Безперестану сіпаєшся, що збоку видається доволі втомливою справою, і ледве пересуваєшся. А потім якось спробувала з Мерсером на простішому, непрофесійному каяку — коли весляр сам сидить зверху і ноги тримає зовні. Пройшлися затокою, пересуваючись значно швидше, ніж очікувала, побачили тюленів і пеліканів. Тоді Мей зрозуміла, що це злочинно недооцінений вид спорту, а затока — гладь води, яку використовують жалюгідно мало.
Вони вирушали з невеличкого пляжу, де не вимагали ні навичок, ні спорядження, нічогісінько; платиш п’ятнадцять доларів за годину, кілька хвилини — і ти вже посеред затоки, прохолодної і чистої.
Сьогодні вона з’їхала з автостради, дісталася пляжу, і перед нею постав безтурботний пергамін плеса.
— Я тут, — долинув глос.
Мей обернулася і побачила літню жінку, кривоногу і кучеряву. То була Меріон, власниця «Першого плавання». Перша тут завжди була Меріон — ось уже п’ятнадцять років, відколи започаткувала справу, розбагатівши з продажу канцелярських дрібничок. Про це вона розказала Мей ще минулого разу. Жінка геть усім втелющувала цю історію, що, на її думку, була дуже потішна; розповідала, як вона заробила гроші, продаючи канцтовари, тоді відкрила прокат каяків і падлбордів. Чому вона вважала це кумедним, Мей так і не збагнула. Але Меріон була чуйна і люб’язна, навіть коли Мей просила каяк лише за кілька годин до закриття, як ось нині.
— Сьогодні вода аж шепоче, — сказала Меріон. — Але далеко не заходь.
Меріон допомогла їй перетягти каяк по піску і камінню до місця, де вже хлюпали маленькі хвилі. Застібнула на Мей рятувальний жилет.
— І не докучай отим у плавучих будиночках. Їхні вітальні на рівні твоїх очей, тож не зазирай, що там усередині. Дати тобі капці? А вітрівку? — запитала вона. — Може здійнятися вітер.
Мей відмовилася і залізла у каяк боса, у кардигані та джинсах, як була вбрана на обід. Швидко повеслувала за рибацькі човни, попри буруни та серфінгістів, й опинилася посеред відкритої затоки.
Навколо — нікогісінько. Вже місяцями її спантеличувала неймовірна малолюдність цієї водойми. Жодного водного мотоцикла, лише поодинокі рибалки. Жодного водного лижника, хіба що випадкові моторні човни. Правда, виднілися вітрильники, але не в тій кількості, як тут можна було очікувати. Почасти, либонь, через холодну воду. А може, просто в Північній Каліфорнії можна знайти собі більш ніж досить інших розваг просто неба? Дуже незрозуміло, але Мей не скаржилася. Більше води залишалося для неї.
Вона повеслувала глибше в затоку. Там і справді почалася легка хитавиця, холодна вода хлюпнула на ноги. І це було приємно, так приємно, що вона опустила руку, зачерпнула долонею води і намочила собі обличчя й шию. А розплющивши очі, побачила тюленя, буквально за двадцять футів попереду; він витріщився на неї, наче спокійний пес, що на його подвір’я вона щойно зайшла. Мав круглу голову, сиву і лискучу, як відшліфований мармур.