— Так, усе тут на сенсорах, — сказала Рената. — Ліфт зчитує твій ідентифікатор, а тоді вітає. Це Енні дала нам твою світлину. Видно, ви ще тí подружки, якщо Енні мала твою шкільну фотку. Думаю, ти не заперечуєш. Ми здебільшого робимо це для відвідувачів. Вони просто вражені.
Ліфт підіймався, і на склі усіх стін з’явився перелік сьогоднішніх заходів: зображення і текст переходили з однієї панелі на іншу. Кожне оголошення супроводжувало окреме відео, знімки, анімація, музика. Опівдні показуватимуть «Кояаніскаці» [3], о першій — тренінг із самомасажу, о третій — вправи для зміцнення пресу. О пів на сьому у ратуші відбудеться зустріч із конгресменом, про якого Мей і не чула. Він саме виник на дверях ліфта, виступав з-за трибуни, десь начебто не в місті, за ним майоріли прапори, рукави сорочки закасані, говорить переконливо, руки стиснуті у кулаки.
Двері відчинилися — і конгресмен розсунувся навпіл.
— Приїхали, — сказала Рената, виходячи на вузький поміст сталевої решітки. Мей глипнула вниз і відчула, як у неї щось аж заворушилося в животі. Було видно аж до першого поверху, тобто на чотири поверхи вниз.
Мей жартома зауважила:
— Ви, мабуть, людей з вертиґо [4] на роботу не берете.
Рената зупинилася, а потім обернулася до Мей, страшенно занепокоєна.
— Звісно, не беремо. Але ж у твоєму профілі вказано…
— Ні, ні, — сказала Мей. — У мене нітрохи не паморочиться.
— Я цілком серйозно. Можемо перевести тебе нижче, якщо…
— Ні, ні. Все добре. Зі мною все гаразд. Вибач. Просто пожартувала.
Рената все ж таки була приголомшена.
— Гаразд. Якби щось не так, дай мені знати.
— Обов’язково.
— Бо Енні просила зробити все, як належить.
— Обіцяю, — сказала Мей і всміхнулася до Ренати, яка вже оговталася і йшла далі.
Поміст довів до поверху — з багатьма кімнатами і багатьма вікнами, розчахнутими в довгий коридор. Обабіч — офіси; від підлоги до стелі — скло; всередині видно працівників. Кожен із них прикрасив своє робоче місце дуже продумано і з хорошим смаком: в одному офісі повно всілякого вітрильного причандалля, більшість з якого, здавалося, плаває в повітрі, звисаючи з відкритих балок; інший було заставлено деревцями бонсай. Минули невелику кухню — шафки і полиці зі скла, магнітні столові прибори прилипли до холодильника охайною решіткою, — освітлену величезною скляною ручної роботи люстрою, що променилася багатобарвними лампочками, а вони, своєю чергою, яскравіли оранжевим, персиковим, рожевим світлом.
— Ось ми і прийшли.
Зупинилися біля кімнатки — сірої, тісної, обтягнутої тканиною, схожою на синтетичне льняне полотно. Серце Мей здригнулося. Майже в точнісінько такій кімнатці вона пропрацювала останні півтора року. Перша річ у «Сфері», яку вона побачила неоновленою, і що вже аж занадто нагадувала Мей про попередню роботу. Стіни кімнатки було оздоблено — їй не вірилося, просто не вкладалося в голові — звичайною мішковиною.
Мей достеменно знала, що Рената за нею уважно спостерігає, а ще вона відчувала на своєму обличчі щось схоже на вираз жаху. Всміхайся, подумала вона. Всміхайся.
— Тобі тут добре буде? — запитала Рената, штрикаючи поглядом у її лице.
Мей змусила вичавити з вуст бодай позірне задоволення.
— Та добре. А чом би ні.
Очікувала іншого.
— Гаразд. Тоді я тебе покидаю, звикайся з новим місцем, зараз прийдуть Деніз і Джосія, докладно тобі розкажуть, допоможуть облаштуватися.
Мей знову скорчила рот у щось схоже на усмішку, а Рената розвернулася й пішла. Мей сіла і відразу відчула, що спинка крісла от-от зламається, а коліщата не їздили, їх заклинило, до того ж усі одночасно. На столі стояв комп’ютер, але такий старезний, що навряд чи вона могла побачити подібний ще у когось у цьому приміщенні. Мей не знала, що і думати, а тимчасом її настрій падав чимраз глибше у ту прірву, де вона перебувала останні кілька років.
Цікаво, чи взагалі хтось працює у комунальних підприємствах? Як це Мей до такого докотилася? Як вона там витримувала? Коли знайомі запитували про роботу, їй легше було збрехати і назватися безробітною. І якби це не в рідному місті, то чи було б краще?
3
Режисер Годфрі Реджіо 1983 року зняв абсолютно неймовірний за побудовою документальний фільм «Кояаніскаці» (koyaanisqatsi) на музику Філіпа Ґласса про стосунки між людиною і технологіями — «життя, що втратило рівновагу».