Поклала весло на коліна і дивилась, як тюлень зирить на неї. Очиці — чорні, бездумні ґудзики. Мей не рухалася, і тюлень не рухався. Вони завмерли у взаємному спогляданні, і ця мить, тривка та розкішна, вимагала продовження. Навіщо ворушитися?
У її бік дмухнув вітер, принісши з собою їдкий запах тюленя. Вже зауважила минулого разу, як гостро тхнуть ці тварини, чимсь середнім між тунцем і немитим псом. Краще не бути з навітряного боку. І тут, немовби чимсь сполоханий, тюлень пірнув під воду.
А Мей повеслувала далі від берега. Надумала дістатися червоного бакена, що бовванів на вигині мису в глибині затоки. На це піде з півгодини, дорогою туди вона мине десятки барж і вітрильників, що стоять на якорі. Багато з них у той чи інший спосіб переобладнані на житло, тож Мей розуміла, що в ілюмінатори зазирати не годиться, та не могла втриматися; на облавках — таємниці. Чого на цій баржі мотоцикл? Чому на тій яхті конфедератський стяг? Віддалік кружляв гідролітак.
Її підштовхнув вітер і швидко погнав човник повз червоний бакен у напрямку дальнього берега. Вона не мала наміру сходити на протилежний берег, ще ніколи не перетинала затоки, та вже невдовзі берег таки показався і почав стрімко накочувався на неї; показалися стебла валіснерії, бо починалося мілководдя.
Вистрибнула з байдарки, її нога ступила на каміння — кругле і гладке. Коли витягала човен, затока підійнялася і затопила її ноги. Не хвиля, а раптове одномоментне підвищення рівня води. Ось Мей стоїть на сухому березі, а вже наступної миті — вода вище гомілок, і ноги Мей геть мокрі.
Відступивши, вода залишила після себе валок химерних, немов усіяних самоцвітами, водоростей — блакитних, зелених, а за певного освітлення райдужних. Мей захопила їх рукою — були гладкі, ніби гумові, краї з недоладними торочками. Ноги Мей намокли, вода була холодна, мов талий сніг, але це не турбувало. Сіла на кам’янистому узбережжі, підійняла паличку і заходилася щось малювати, цокаючи по гладеньких камінчиках. Крихітні краби, розкопані і стривожені, поквапилися шукати нову схованку. На всохле, вибілене дерево, що, ліниво вказуючи на небо, по діагоналі підіймалося зі сталево-сірої води, сів пелікан.
Аж тут Мей почала схлипувати. Тато перетворюється на руїну. Ні не перетворюється. Він тримається з великою гідністю. Але того ранку в ньому проступила якась страшенна втома, поразка і смирення, ніби він уже знав, що не зможе боротися з тим, що коїться у його тілі, а також із закладом, що його лікує. І вона нічим не зарадить. Ні, можна було багато що для нього зробити. Можна піти з роботи. Так, звільнитися, сісти за телефон і боротися за татове здоров’я. Так вчинила б хороша донька. Так вчинила би хороша дитина, єдина дитина у сім’ї. Лише хороша єдина дитина провела б наступні три-п’ять років — останні роки рухливості і повної спроможності — разом із татом, допомагаючи йому, допомагаючи мамі, ставши частиною сімейного механізму. Але вона також знала, що батьки нізащо їй це не дозволять зробити. Тож вона розриватиметься між такою потрібною улюбленою роботою і батьками, яким не може допомогти.
Але поплакати приємно, щоб плечі здригалися і гарячі сльози текли по щоках, щоб відчувати їхню дитячу солоність і подолом сорочки витирати соплі з-під носа. А виплакавшись, штовхнула каяк на воду і чимдуж повеслувала. На середині затоки зупинилася. Сльози вже висохли, дихання вирівнялося. Була спокійна, відчула в собі силу, та замість наближуватися до червоного бакена, що її вже не цікавив, сиділа з веслом на колінах, хвилі легенько її похитували, а тепле сонце сушило її руки та ноги. Мей часто так робила, коли була віддалік узбережжя, — нерухомо сиділа, відчуваючи під собою безмежжя океану. На цьому відтинку затоки можуть траплятися каліфорнійські кунячі акули, скатиорляки, медузи й іноді морські свині, але нічого такого вона не бачила. Вони ховалися у темній товщі води, у чорному паралельному світі, і знати, що вони там є, але не знати, де саме, і взагалі не знати про них більше нічого було тієї миті дивовижним відчуттям. Там далеко, де гирло затоки виходить в океан, Мей уздріла величезний контейнеровоз, що у серпанку легкого туману прямував у відкрите море. Подумала, що треба веслувати, але навіщо? Не мала жодної причини кудись квапитися. Похитуватися посеред затоки, нічого не робити і на ніщо не дивитися було для неї більше ніж достатньо. Добру годину часу вона отак поволеньки дрейфувала. Інколи долинав отой тунцево-псячий запах, вона роззиралася, знаходила допитливого тюленя, і вони дивилися одне на одного; їй хотілося знати, чи тюлень розуміє, як це чудово, яке щастя, що все це належить лише їм.