Під вечір із Тихого океану прийшов вітер, і повертатися на берег було важкувато. Коли добилася додому, її руки і ноги налилися свинцем, а в голові шуміло. Накришила собі салату і з’їла півпакета чипсів, втупившись поглядом у вік-но. О восьмій лягла у ліжко і проспала одинадцять годин.
А ранок був завізний — Ден так і попереджав. О восьмій зібрав сто з гаком співробітників ВК і нагадав їм, що відкриття каналу в понеділок завжди річ ризикована. Всі клієнти, які потребували відповіді впродовж вихідних, безумовно, вважають, що отримають їх у понеділок зранку.
І він казав правду. Канал відкрився, хлинув потоп, і Мей протистояла повені десь до одинадцятої, коли настало відносне затишшя. Вона опрацювала сорок дев’ять запитів, і її рейтинг становив дев’яносто один бал, що було її найнижчим середнім показником.
«Не переймайся, — написав Джаред. — Так завжди щопонеділка. Порозсилай якнайбільше повторних запитальників».
Мей надсилала повторні запитальники до обіду, але це на дало відчутного результату. Клієнти сердилися. Єдина хороша звістка надійшла через внутрішню мережу компанії — написав Френсіс, запрошував разом пообідати. Формально працівники ВК мали на обід аж годину, але вона не бачила, щоб когось із них не було за робочим столом довше, ніж двадцять хвилин. Собі вона виділяла стільки ж часу, хоча у вухах лунала засторога матері, яка прирівнювала обід до монументального невиконання обов’язків.
До «Скляного Корита» вона трохи запізнилася. Роззирнулася, а потім глянула вгору і побачила Френсіса кількома поверхами вище: сидів на високому стільці з оргскла і дриґав ногами. Помахала, але він не бачив. Тоді гукнула, якнайтихіше, але він не чув. Ніяковіючи — ну, що таке? — скинула йому есемеску і побачила, як він, прочитавши, окинув поглядом кафетерій, знайшов Мей і замахав рукою.
Вистояла чергу, взяла вегетаріанський бурито, якусь новомодну органічну содову і сіла біля Френсіса. Він був у невипрасуваній, але чистій сорочці та в штанях, як у столяра. З його місця добре видно було відкритий басейн, де витівники намагалися грати у щось схоже на волейбол.
— Поганенькі з них спортсмени, — зауважив він.
— Таки-так, — погодилася Мей. Він спостерігав за хаотичним хлюпанням внизу, а вона намагалася зіставити обличчя перед нею з обличчям, яке їй запам’яталося того першого вечора у «Сфері». Ті ж важкі брови, той же випнутий ніс. Але тепер Френсіс наче зіщулився. Вже надто делікатними видавалися його руки, що орудували ножем і виделкою, краючи бурито навпіл.
— Це вже якесь збочення, — сказав він, — мати стільки спортивного спорядження, а здібностей кіт наплакав. Усе одно, якби сім’я релігійних сектантів жила поруч з аптекою. — Нарешті він таки повернувся до неї. — Дякую, що прийшла. Бо я вже думав, не побачимося.
— Атож. Купа роботи.
Кивнув на свою тарілку.
— Довелося почати без тебе. Вибачай. Правду кажучи, вже й не сподівався, що прийдеш.
— Вибачай, трохи запізнилася, — сказала вона.
— Та я все розумію, повір. Треба впоратися з понеділковим напливом. У клієнтів нетерплячка. Тому обід відходить на другий план.
— Мушу сказати, мені трохи ніяково за той вечір. Вибачай, що Енні так з тобою повелася.
— А ви що, й справді тоді лизалися? Хотів знайти місцинку, звідки можна подивитися, але…
— Ні.
— Подумав, якби вилізти на дерево…
— Ні. Ні. Це Енні просто так сказала. Дуринда.
— Дуринда, яка входить до одного відсотка керівного складу компанії. Теж би хотів бути таким дурком.
— Тоді ти почав говорити про своє дитинство.
— А може, то вино почало говорити?
— Ну, тоді не кажи нічого.
Мей мучилася, бо, вже знаючи те, що знала, сподівалася на його розповідь. Тоді змогла б накласти на версію історії, отриману з других рук, версію безпосередньо від Френсіса.
— Ну, що? Нічого, — сказав він. — Познайомився з багатьма цікавими дядями і тьотями, які отримували гроші за те, що піклувалися про мене. Прикольно було. Скільки ти ще маєш, хвилин десять?
— До першої.
— Гаразд. Отже, вісім хвилин. Ти їж. А я побалакаю. Але не про дитинство. З тебе досить. Думаю, Енні тобі вже виклала все кровожерливе. Любить переповідати ту історію.
Тож Мей намагалася з’їсти якнайбільше і якнайшвидше, поки Френсіс говорив про фільм, який він бачив учора ввечері у кінотеатрі кампусу. Режисерка особисто його презентувала, а потім іще й відповідала на запитання.