— А що як він наловчиться глушити сигнал від чипа?
— Атож, це можливо. Але хто має такі знання? Скільки електронних геніїв є серед педофілів? Гадаю, дуже мало. І в такий спосіб ми всі викрадення дітей, зґвалтування, вбивства знижуємо на дев’яносто дев’ять відсотків. А ціна — чип у гомілковій кістці дитини. Хочеш мати живе дитя з чипом у гомілці, яке, ти переконана, ростиме у безпеці, дитя, яке може побігти собі в парк, поїхати на велосипеді до школи, ну, і все таке?
— Ти зараз скажеш: «Чи?..»
— Так. Чи ти хочеш мертве дитя? Або довгі роки тривоги, щойно дитина вирушить на автобусну зупинку? Річ у тім, що ми опитували батьків з усіх куточків світу. Спершу їх трохи пересмикує, та коли їхня нудота минає, ми отримуємо вісімдесят вісім відсотків схвалення. Щойно вони розуміють, що це можливо, починають репетувати — чому ми досі цього не маємо? Коли ви це запровадите? Знаєш, для молоді настане новий золотий вік. Вік не позначений тривогою. Бляха. Ти запізнилася. Поглянь.
Він показав на годинник — 13:02.
Мей схопилася і побігла.
Після обіду робота посунула невблаганно, а її середній рейтинг ледь сягав дев’яноста трьох балів. Під кінець дня вона почувалася виснаженою, аж глипнула на другий монітор і побачила повідомлення від Дена. «Маєш секунду? Джина із СоцСфери хоче переговорити».
Вона відписала: «А якщо через п’ятнадцять хвилин, нічого? Відсилаю додаткові запитальники, з обіду навіть в туа-лет не ходила». І це була правда. Вона не вставала з крісла три години поспіль, а також хотіла перевірити, чи зможе підійнятися вище дев’яноста трьох балів. Була впевнена: саме через її низький середній бал Ден і хоче, щоб вона зустрілася з Джиною.
Ден написав тільки два слова: «Дякую, Мей», і про ці слова вона думала, йдучи до туалету. Він дякував їй за те, що зможе зустрітися через п’ятнадцять хвилини, чи дякував, похмуро, за надмірні гігієнічні подробиці?
Мей уже підходила до дверей вбиральні, аж побачила чоловіка у зелених джинсах в обтяжку і в обтислому легкому светрі з довгими рукавами. Він стояв у коридорі під високим вузьким вікном і дивився на свій телефон. Осяяний блакитно-білим світлом, чоловік, здавалося, чекав настанов з екрану.
Мей зайшла в туалет.
А вийшовши, побачила, що чоловік стоїть на тому ж місці і тепер уже дивиться у вікно.
— Заблукав, — сказала Мей.
— Нє. Просто обдумую одну справу, мені нагору. Працюєш тут?
— Так. Я новенька. У ВК.
— ВК?
— Враженнях Клієнта.
— Ага. Ми називали це «Обслуговування Клієнта».
— То ти не новачок?
— Я? Ні. Я тут уже трохи попрацював. Але не в цьому корпусі. — Він усміхнувся і подивився у вікно, а тоді відвернув обличчя, тож Мей мала змогу роздивитися його уважніше. Темноокий, овальне обличчя, сиве, майже біле, волосся, хоча на вигляд заледве старший тридцяти. Худорлявий, мускулястий, а вузькі джинси й обтисле джерсі з довгими рукавами надавали його постаті якогось швидкого тонко-товстого каліграфічного написання.
Він знову повернувся до неї, кліпав очима, немовби брав на сміх себе і свою невихованість.
— Вибач. Я Кальден.
— Кальден?
— Тибетське ім’я, — сказав він. — Щось на кшталт «золотий». Батьки завжди хотіли побувати в Тибеті, але далі Гонконґу не доїжджали. А тебе як звуть?
— Мей, — сказала вона, і вони потисли одне одному руки. Його потиск був міцний, але недбалий. Його вчили вітатися за руку, але він так і не збагнув, у чому суть.
— То ти не заблукав, — сказала Мей, згадавши, що їй треба на робоче місце; вона сьогодні вже раз запізнилася.
Кальден здогадався.
— Ага. Тобі треба йти. Можна, я проведу? Подивлюсь, де ти працюєш.
— Е-е-е, — сказала Мей, розгубившись. — Добре. — Якби вона була нетяма і не помітила навколо його шиї шнурка від бейджа з посвідченням особи, то сприйняла б Кальдена з його підвищеною, але неконкретною допитливістю за випадкову людину або ж за корпоративного шпигуна. Але що вона знала? Лише тиждень у «Сфері». Може, це якась перевірка. Або ж якийсь ексцентричний сфероїд.
Мей привела його до свого столу.