Мей вдалася у них, але робота зігнула її, тож була вже готова на все, лишень би звідти піти. Вже від усього аж нудило. Зелені шлакоблоки. Бачок із питною водою. Обчислювані машини мало не на перфокартах. А оті грамоти, коли хтось спромагався на щось незвичайне. А ще ж і робочий день! Справді, з дев’ятої до п’ятої! Все це було відголоском іншої епохи, давно і заслужено забутої, і тоді Мей думала, що не лише вона невідь на що тратить своє життя, а й уся комунальна служба працює, тільки щоб працювати, намарне витрачає людський потенціал і гальмує обертання земної кулі. Робоча комірчина у тій конторі, її комірчина, була взірцем застою. Низькі стіни навколо, що мали би допомагати зосередитися на праці, оббито мішковиною, начебто інше оздоблення могло відволікти і спонукати до думки про екзотичніший спосіб гаяти час. Та все ж таки довелося на півтора року застрягти у конторі, де вважали, що з усіх вигаданих людиною і запропонованих природою матеріалів їхні співробітники зранку до ночі мають щодня споглядати мішковину. Брудну, неочищену мішковину. Закуплену на гуртівні, грубу, бюджетну мішковину. «Господи», — лише й подумала вона, звільняючись із роботи, і заприсяглася більше не бачити, не торкатися і назавжди забути про існування тієї тканини.
Тому не очікувала побачити її знову. Не так уже й часто за межами дев’ятнадцятого сторіччя, за порогом тогочасного, як колись казали, «залізного склепу» ми натрапляємо на мішковину. Мей була певна, що більше ніколи її не побачить, аж ось маєш, на новому робочому місці у «Сфері» знову мішковина, тож, отак споглядаючи її, відчуваючи характерний запах, очі Мей поволі-поволі зволожилися.
— Довбана мішковина, — пробубоніла сама до себе.
Аж ось позаду почула зітхання, а тоді голос:
— Думаю, це була не найвдаліша ідея.
Мей обернулася й побачила Енні — руки в боки, долоні стиснуті в кулаки, губи закопилені, як у невдоволеної дитини.
— Довбана мішковина, — промовила Енні, передражнюючи її невдоволення, і розреготалась. А вгамувавшись, витиснула: — Просто неймовірно. Дуже дякую тобі, Мей. Я добре знала, що не сподобається, та хотіла побачити, як сильно. Господи. Ти мало не плачеш. Вибач.
Тепер Мей уже дивилася на Ренату з примирливо підійнятими руками.
— Не я придумала! — сказала вона. — Це Енні на таке мене підбила! Не гнівайся!
Анні задоволено зітхнула.
— Мені фактично довелося купувати цю кімнатку у «Волмарті». А комп’ютер! Весь Інтернет облазила. Думала, у підвалі є щось стародавнє, але ж ні, у жодному корпусі не знайшлося чогось аж такого огидного і древнього. Якби ти лишень побачила своє лице.
Серце у Мей гупало:
— Якась слаба на голову.
Енні вдала розгубленість.
— Я? Нітрохи не хвора. Розумна, молода і вродлива.
— Аж не віриться, що ти так натрудилася, лишень би мені допекти.
— Нічого не вдієш. Нелегко було мені підійнятися і сюди, де оце зараз стою. Головне задум, а тоді вже реалізація. — Вона підморгнула, наче який комівояжер, і тепер уже Мей не втрималася і засміялась. Ця Енні геть пришиблена. — Ну що ж. Ходімо. Зараз тобі все покажу.
Мей ішла за Енні і думала, що вона не завжди ходила в начальниках на таких фірмах, як «Сфера». Заледве чотири роки тому навчалась у коледжі і скрізь вешталась у чоловічих фланелевих домашніх штанах — на заняттях, в їдальні і навіть приходила в них на другорядні побачення. Енні, як сказав про неї один з її хлопців — а вона мала не одного, до того ж завжди моногамних, завжди пристойних, — була дуриндою. Але таке вона могла собі дозволити. Виросла у заможній сім’ї, де вже не одне покоління водилися гроші, до того ж була гарненька, з ямочками на щоках, мала довжелезні вії, а волосся таке золотаве, що й пофарбованому до нього далеко. Всі її знали як надзвичайно шпарку дівчину, яку ніщо не турбувало довше кільканадцяти секунд. Але також уважали дуриндою. Була незграбна і, коли говорила, сильно розмахувала руками, а в розмовах завжди дотикалася до таких химерних тем і дивних захоплень, як печери, аматорська парфумерія, ду-воп. Товаришувала геть з усіма своїми «колишніми» і «знятими» просто так, з усіма викладачами (знала їх особисто і надсилала їм презенти). Брала участь у більшості, якщо не в усіх, студентських клубів і рухів або ж очолювала їх, та водночас знаходила час і для наполегливого навчання — геть для всього, а на вечірках поводилась як дурепа, аби інші розслабилися, і завжди йшла звідти остання. Єдине раціональне пояснення могло бути в тому, що вона, мовляв, мало спала, та це неправда. Вона спала і спала вільготно, вісім або ж навіть десять години на добу, до того ж могла спати будь-де — під час трихвилинної поїздки на таксі, за перегородкою в брудній закусочній біля студмістечка, на будь-чийому дивані і будь-якої пори дня і ночі.