лиш близько п'ятнадцяти, а вже життєва біда кинулась йому на плечі злим, розлюченим, диким псом і гризла й мучила, і не було від неї ради.
Зейнеб лишилася в палаці Юнус-хана. Досі її Хамід не бачив. Юнус-хан, почувши про смерть Ісмат-аги, велів поховати його за всіма законами, прислав Хамідові калим за Зейнеб. Але Хамід ні до чого не торкався, чекав
на старшого брата з Бухари, той мав приїхати і вирішити, що буде далі.
Старший в родині, Рахмат давно одружений, йому було десь років із
двадцять п'ять, і він любив ХаМіда. Хамід чекав на приїзд Рахмата, бо, пригнічений горем, просто не міг і не хотів нічого робити. Вже не відвідував
він і медресе Кукельдаш, де був кращим учнем у мулли Садріддіна, ніщо
його не цікавило вже зараз, лише життя Данила.
План його був наївний, але в простоті своїй і сміливості міг і вдатися, іншого виходу не було, і Данило погодився. А тоді поговорив з Айдаром.
Кипчак вмить був готовий до дії.
Вирішили, однак, перечекати ще день. Кожного разу Хамід при
зустрічах передавав Данилові по черзі — то ножа, то довгу мотузку, то ще
одного ножа і золоті монети, одне слово, усе те, що мало би придатися для
втечі.
А далі було так. На кілька днів Хамід щез, до в'язниці не ходив, знову
показався у медресе і домовився з муллою, який любив свого здібного учня, щоби той виділив йому ще час увечері для занять через пропущений період.
Отже, тепер Хамід був зайнятий у медресе вдень, а увечері ходив до
мулли і не міг появлятися у в'язниці. Лише раз ще появився він і знову зник.
Стражник, який заступив на вечірню зміну, був молодий і у варті
недавно (це вже розповідав Хамід), він почав куняти біля дверей камери, де
сиділи в'язні, в той час як по широкій горішній частині камінного муру, три
метри завширшки, проїжджали раз по раз із періодом у годину двоє
зартових й озирали з міського муру все, що діялось біля стін міста
зсередини і зовні.
У тій стіні й містилася в'язниця-зіндан, і Данило з Айдаром чули, як над-
головою в них процокали коні і вершники поїхали далі.
Тоді Данило глухо застогнав, заойкав і почав качатися по землі. Стражник
зазирнув у маленьке віконце. — Що там? — запитав він.
— Золото! — відповів Айдар.
— Яке золото? — здивувався стражник. — Звідки?
— Та цей кяфир, здається, мав заховані десь золоті монети і, щоб не
пропали, хотів їх поковтати, та ось одну ковтнув і мучиться. Кяфир! Що з
невірного візьмеш?!
— Які монети? Що ти верзеш? — захвилювався стражник.
— Та ось, ага, подивіться! — І Айдар, грубо відштовхнувши Да-нила, почав
щось видирати у нього, а той, скорчившись, кричав: «Не дам! Моє! Не дам!»
Врешті Айдарові вдалося вихопити одну монету з рук знесиленого Данила, і
він подав її стражникові.
— Візьміть собі одну! Нам все одно вже того не треба, а вам придасться.
— Забери й решту у нього і віддай мені! — зарепетував стражник.
— Та мені його не подужати! Я слабий, а цей, хоч і корчі його взяли, сильний, не віддає.
— Зачекай, зараз я сам. . — Стражник такого стерпіти не міг, монети були
справжні, він переконався, побачивши на власні очі,-
Він відсунув сітку, якою зараз зачиняли камеру-яму, спустив униз невеличку
драбину, бо до ляди знизу було височенько. Камери, а точніше просто великі ями, були викопані у землі, внизу, під муром.
— Я зі зброєю, не забувайте! — нагадав він про всяк випадок. —
Тільки що, то проткну ножем, і все тут!
Айдар мовчки подивився на нього і відійшов убік, сплюнувши крізь зуби.
Стражник наблизився до Данила, що лежав, стогнучи, скрючений у кутку, і
наставив на нього кинджал.
— Де монети?
Данило мовчав, лиш стогнав далі. Тоді стражник замахнувся, вперіщив його
Нагайкою і в цю мить відчув на своєму горлі чиїсь руки, що стискали його, як
кліщі, не даючи вимовити ні слова; він не встиг витиснути й звука, не зміг, бо
чиєсь тіло важко зависло на ньому.
То стрибнув на нього з кутка Айдар, як дикий кіт, вчепившись йому у горлянку
мертвою хваткою. Стражник махнув ножем, намагаючись вцілити ззаду у того, хто
обхопив його руками й ногами, і падав вже разом з ним на долівку, але ніж в ту ж
мить перехопила залізна рука, могутній стусан у живіт забив стражникові
памороки, і він втратив свідомість.
— Зброю, доспіхи і те, що згодиться з одежі, — кинув Данило Айдарові. Той
не видав ні звука, мовчки роздягаючи стражника, заніс було над стражником