комусь чимдалі важче, а ще не знаючи в толк, що і як там, тим більш.
Хлопчина гарний, і вояк з нього добрий, і людина порядна, але ось
прийшла пора їм розлучатися, як не крути, а таки шляхи розходяться, хоч, щоправда, вже раз розійшлися, та доля знову звела їх.
Врятував йому життя цей юнак, вернувся, допоміг, аби не він, не
зносити б Данилові голови, не витримав би бою з вісьмома лаш-
карами ташкентського правителя. А так — хоч і поранений, а жи-вий, і все
завдяки йому, цьому юному воїнові.
Таки надто різко говорив він, що не поїде до Айдарових родичів, у те
військо, недобре це, жорсткості додалося в ньому, сухості, а дарма —
хлопець справедливо образився, треба було пояснити і раніше почати про
це мову.
Вони зупинилися біля похиленого старого мазара, де захороне-ний був
якийсь видатний воїн а чи свята для цих місць людина, і зараз Данило лежав
у затінку цієї невисокої, простуватої, але з добром і теплотою людських рук
створеної будівлі з великих тесаних каменів і думав, що сюди посеред степу
треба ж було довезти це каміння, треба ж було його й обтесати і спорудити
цей мазар — витвір людських рук, людського вміння або ні — людського
серця.
Раптом погляд його впав на зелень, що росла біля мазара. Напевне, через
затінок, а може, й вода тут була не так глибоко, але трава і кущики
вирізнялись своїм яскравим зеленим кольором на тлі жовто-сірого степу, всіяного різними колючками, колір і стеблин, і вбогого листячка яких
немовби розчинявся серед жовто-бурої палітри степового обширу.
Серед колючок і трави Данило побачив раптом щось знайоме, розгріб
руками і торкнувся невисокого, благенького як на те, яким би повинно бути, але однаково рідного, як відзвук далекого дитинства, стебла лободи.
Як занесло її сюди, в такі далекі місця, як може бути, що і вона росте тут
у кипчацькому степу, оця рідна йому з дитинства бадилинка, якої ніби й не
помічав усе життя, доки жив на батьківщині. Все, що значне, позбавлене в
людській свідомості свого значення, навіть коли воно й велике насправді. А
тут звичайна лобода. В уяві постало українське село, і підпасич Данилко
роззирає, як повзає по лободі жучок, роззирає уважно і зосереджено, вдивляється, вивчає цей маленький світ, у якому для лугового жучка
стеблина — велике дерево, одна з основ всього, що його оточує за його
коротке однолітнє буття.
Данило давно намагався не згадувати домівку, не згадувати того, що
згоріло разом із спаленою ним панською садибою в ньому, не хотів вертати
туди навіть спогадами. Бо ще ж була й Зейнеб у його житті, був дім Хаміда.
Так, тепер можна тільки й сказати — дім Хаміда, бо немає там Зейнеб, помер їхній батько, і чи й досі там Хамід, чи вже в Бухарі?..
То все було потім, і вертався він до цього подумки. Як вертався і до свою
волинського села, до садиби пана Голембовського, до всього, що пережив, що там із ним сталося. Але не хотів вертати до туги і щему за ним, минулим, бо з тієї миті, як вирішив він дістатись на Запорожжя, то була спалена карта, забута стежка, заросла бур'яном іншого життя.
І ось уперше за всі ці роки проста лободинка, благенька і низькоросла, як
для тої, справжньої, своєї, пробила в ньому спогад, як азійська стріла, і
вирвався назовні притлумлений щем за рідною
стороною, за своїм краєм, за всім тим, що нині уособлювала оця маленька
рослинка, за собою в своєму світі.
Спливло в пам'яті вечірнє село, Данило із Свиридом кінчають поратися
на конюшні, а десь у селі парубоцька компанія завела пісні, як і щовечора, коли настає тепло і збираються парубки залицятися до дівчат і в своїй
парубоцькій компанії розважитися та й поспівати. Хіба він тоді тямив, що
значить пісня, яка брала його за серце, яка й тоді хвилювала і зчиняла вир у
ньому, вир, який означав, що його доля якась зовсім інша, незвичайна, не
схожа на всі поряд, і десь на споді того виру таїлась юна печаль і сум за тим, що не було в нього долі та й не буде. Не знав чому, не відав, звідки та
печаль, коли усе ніби складалось у нього гаразд, але потім вона виросла у ті
його нічні потьмарення, коли він сідав на ґанку і дивився на зорі, вже
панський улюбленець, вже письменний і навчений багато чому парубок.
Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я
дівчину, Де покинув карі очі, Повій,
вітре, опівночі...
Чому зараз це прийшло, чому вернулося воно завчасу? Не склалася доля