вдома, не склалася і в Ташкенті, де зблиснула невеличка надія, і зараз його
шлях був цілий і чистий, до рідного краю, тільки не до рідного села, а на
Вкраїну, в ній-бо ген на Запорожжя, про яке виспівували раз у раз на селі
мандрівні лірники. І в піснях тих і думах дзвеніли воля і правда, сила, вірність і мужність.
Лучче ми будем по полю літати
Та собі живності доставати,
Аніж у тяжкій неволі
У панів проживати.
Ой тож-то єсть у панів що пить і їсти,
Та тільки не вол єн світ по світу походити...
Утікали три брати з турецької неволі з Азова, не здолали шляху —
загинули. Утікав разом з товаришами гетьман Самійло Кішка — переміг.
А що ж ти, Данилку? Що ж ти?
Вже котрий рік блукаєш світами, а все б'єшся об мур із законів і прав для
тих, в кого сила та влада! Чи проб'єшся крізь той мур, чи виживеш, чи
дістанешся хоч колись тої заповітної мети, чи складеш голову у цих степах, як не раз вже міг, як ледь-ледь... Якби не цей хлопчак, якого ти вже чекаєш
кілька годин: вже й вечір западає, а він все не вертає із того свого
ординського війська.
Ти колись спитав сліпого лірника, який був на Запорожжі, був у
турецькій неволі, і очі йому випекли в полоні й пустили отак світом:
— Діду, а як ви були молодий, чи ви пам'ятаєте все те, що бачили?
— Аякже, сину, аякже. Авжеж, пам'ятаю, більше того, скажу тобі, тільки, може, й не втнеш. Коли втратив зір і пережив це люте горе своє, а потім знайшов
у собі силу і за ліру узявся, то ніби інший, більший зір здобув. Коли все бачиш, то часто нічого не бачиш. А коли нічого не бачиш, то все, що бачив колись, таке перед тобою виразне і все, що діється довкола, — зрозуміле, насправді
зрозуміле...
— А скажіть, чи моя доля може бути щасливою? Чи знайду я своє щастя у
житті?
— Вже з того, як питаєш, хлопчику, скажу, що важко тобі буде. Бо питаєш, а
літ тобі ще зовсім мало. Отож живеш вже не так, як хотів би чи міг, а як
склалося. А ще питаєш так, як той, хто не вірить, а отож чує, що чекає його і
лихо, і біда, й усяка всячина. І тебе чекає. Як і всіх, але тебе таки більше, бо
голос в тебе неспокійний і вдача буйна. . Стережися життя, хлопче. . А все ж узяв
би я тебе до себе у поводирі, якби не мав свого, взяв би. . Щось із тебе буде, буде
щось, тільки знайди в собі віру в себе..
Свирид мовчав при тих словах лірника, не заперечив, але й не додав нічого.
Тільки потім сказав Данилові:
— Чув, що казав лірник? То мудрий чоловік, а я додам одне —
ти про квітку свою пам'ятай, про квітку папороті, і не мине тебе
доля, якою б лихою вона до тебе не поверталась..
Сутеніло. Ще трохи — і западе ніч, а кипчака не видно, і думки почали снувати
в Данила неспокійні і невиразно бентежні. Де ж це він? Що це все означає?
Там же родичі його, там же батько і брати, там же у нього свої, а він, Данило, не поїхав з ним, бо просто вперлось щось усередині нього — ні, та й годі. Чи не
хотів відчути себе чужинцем серед тих, кипчакових, своїх, чи щось інше його
стримало, але доки їхали, не мав певності, навіть не загадував, що відмовиться їхати
у те військо. А потім раптом уперся — і все. Може, то близька розлука із хлопцем
знову заперечила в ньому подальше зближення, яке й так було марним, бо
однаково їхні шляхи в житті різні, як різні і початки. Звело їх на життєвих бурях, непогано виявилось разом, але в кожного своє, кожному своє.
Завжди думалось Данилові поночі краще, завжди бачив виразніше усе, що
коїлося з ним, що мав робити далі, приймав якісь рішення зазвичай поночі.
Чи не тому, що, як казав той лірник, коли бачиш все, то нічого не бачиш.
Може, темрява спричиняється до кращого мислення ще й тому, що нічого не
бачиш довкола, а тільки себе чуєш і світ довкола широкий і просторий, і ти серед
нього піщинка, перекотиполе, насінинка, гнана вітром...
Може, правду казав Свирид, що були й такі, що самі осліпляли себе, аби
відати більше, аби знати?..
Данило з п'ятьма товаришами їхали верхи степовою дорогою. Вже віддавна
жили вони по лісах, переходили з одного місця на
інше, поночі і тікали, але тут сталося так, що вирішили ризикнути, бо чули, що в Юзівці місцевий пан знущається над селянами так, що спасу нема.
Казали, закрив кількох людей у клуні і погрожує саджати на палю одного за
одним, доки не скажуть, хто прихистив розбійників, хто їх навів, та ще й
так, що пограбували панську садибу тихо, без жодного пострілу і нікому не
заподіяли смерті.
— Кому що дісталося, коли розбійники ділили пограбоване між