дворів і будинків таїлась багата, своєрідна і незвична краса домашніх дворів, чистеньких і дбайливо засаджених квітами, кущами, деревами й виноградниками.
Завжди через двір протікав і невеличкий аричок з чистою водою. Дуже вражала
після того, що видно було ззовні, краса прийомних покоїв на чоловічій частині
будинку. Стіни і стеля майже завжди були розмальовані, часто і різьблені
дивовижними узорами, тонкі кольорові орнаменти прикрашали двері і
віконниці.
Чоловіча половина називалась «ташкарі», а жіноча — «ічкарі». Бачити жінку
чоловікам найсуворіше заборонялось, навіть рідним. Жінки й дівчатка за
одинадцять років не мали права з'являтися на чоловічій половині, якщо там був
хтось із сторонніх, або ж на вулиці без густої сітки і покривала, що ховали
обличчя і всю постать.
Тому на вулиці у Ташкенті можна було побачити лише чоловіків. Жінка могла
вийти лише з дозволу чоловіка і надзвичай рідко появлялась на вулиці. В таких
випадках бігцем тікала від будь-якого мимохідця, поступаючись йому дорогою і
намагаючись якомога швидше зникнути з його очей.
На свята бранців виводили на базар, і вони могли в супроводі стражників
просити милостиню. В такий спосіб бранці підгодовувались, а наглядачі мали
менше клопотів про їхнє харчування.
Спершу Данила вивели з кількома іншими невільниками на північний ринок
Хаст-Імама, де головним чином торгували худобою й усім, що було пов'язане з
худобою: шкірою, хутром, продуктами харчування. Чимало тут було і ремісників, що обробляли шкіру, псарів, що вигодовували на продаж собак.
Потім бував він і на базарі Галля, де продавались продукти зернового
господарства і торгували з кочівниками.
Найцікавіший був ринок Регістан. Там торгували килимами Індії та
Кашгарії і всіма товарами з різних країн Азії від Китаю до Персії.
Барвисте життя ринків було для невільників лише важким нагадуванням
про безправність, Данило замислювався, що ж робити. Йому, виразно
світлішому за кольором волосся й очей з-поміж інших, і подавали менше.
Якось у вільний час Данило попросив у стражника шматок дерева і ножа.
Стражник куняв у тіні. День був святковий, але охороняти зіндан він мусив, і настрій у нього був поганий. Данило за кілька місяців вже вивчив чимало
слів по-тюрк-ськи і запропонував зробити із дерева забавку. Стражник
завагався було щодо ножа, але, поміркувавши, вирішив, що нічого бранець
заподіяти не зможе невеличким ножем, і поступився.
Це було в Данила ще з дитинства, ще із «тих часів». А скільки років він
не торкався дерева, не шукав у ньому того, що було сховане!
Стражник був вражений обличчям дівчини, яке кяфир викарбував з
деревинки, і дав йому ще поліно. Данило почав вирізати іграшки, деякі
віддавав стражникам, а інші міняв на базарі за їжу.
Кращі часи почалися, коли несподівано помер начальник варти і
призначили нового. То був уже підстаркуватий воїн, далекий родич по лінії
однієї з жінок Юнус-хана — Ісмат-ага. Він був родом із Бухари і не дуже
любив Ташкент, але дістав тут підвищення на службі і мав збудувати собі
будинок. Почувши про оросута, який уміє гарно творити з дерева, він забрав
його на будування свого дому, де було досхочу столярної роботи. Лише раз
позирнув на Данилові іграшки, вирізані з дерева, і наступного дня Данило
працював вже у нього в садибі. Його синові Хаміду виповнилось тринадцять
років, а дочці Зейнеб — п'ятнадцять.
Бувають у житті випадки, коли глянеш в обличчя — і тобі раптом стає
зрозуміло, що то своя людина. І не пояснити цього, не переповісти —
просто ось так зразу: своя людина. А спитай, що таке своя, то й не скажеш
чому.
Так освітила Данилове серце несподівана усмішка малого Хамі-да, коли
він побачив, як вправно оросут вирізає дерев'яні поручні на сходах будинку.
Данило усміхнувся у відповідь, не відаючи, що усміхається вперше за
проклятий рік неволі. А чи багато усміхався і в попередні роки?
Усміхнувся у відповідь, і чомусь стало легше. Вирізав з деревини собаку
і наступного дня подав Хамідові. Той аж засвітився, зрадівши, і вони
заприятелювали, якщо можна назвати приятелюванням розмови сина
начальника варти із невільником-майстром. Не без допомоги Хаміда Данило
менше й менше зазнавав тягощів ув'язнення. Ножа він мав з собою тепер
завжди, маленького, та гострого, згодом і в камеру його перевели кращу — в