Той нахмурився.
— Рано ще твердити, що все буде добре, якщо напився води, втоливши спрагу. Все ще може бути по-всякому. Але якщо таке є
відчуття, то добре. А я...
Він не хотів висловлюватись більше, бо суперечливі почуття мучили і його
зараз.
Він не переказував Данилові, що пережив десь із годину тому чи більше, коли пішов роззиратися навколо.
Забралися вони на схил гори, де була невелика, доволі полога місцина, від якої і
вгору і вниз вився крутосхил. Розраховуючи на куріпок, Айдар вирішив було
піднятися вище, де менше росло дерев і більше кущів. Птахи тут були неполохані, отож полювання не могло не вдатися, і Айдар був спокійний, що їжу для них
здобуде. Тому роззирався навколо, милуючись горами і виглядом з гори на долину, де ніщо не видавало присутності людей. Від долини вже починався степ, і якби
з'явився вершник, то помітно було б його з дуже далекої відстані, десь за годину
чвалу на коні. Це теж заспокоїло хлопця, і він усівся на скелястому виступі.
Вище починалися вже голі скелі, а тут, ось саме на цьому терені, і мають водитись
куріпки.
Айдар задивився вгору на скелі, що налізали одна на одну, за ними проглядало
пронизливо синє небо і кілька невеличких рідень-' ких хмаринок,' що повзли над
вершинами гір. Вабило його туди, віддавна вабило його небо, нескінченне й
прозоре у своїй синяві, широке, як степ, але безмежне, сповнене райдужної
чистоти, прозорості, правди...
«Чому людина не може літати, як птах?» — згадалася Айдарові його дитяча
мрія, його наївне хлопчаче бажання полетіти і вирватися в небо, на простір, у
безмежжя, у чистоту і синяву, розправити крила, озирнути степ і гори, увесь
світ...
Раптом десь майже неподалік, з вершини гори злетів у небо птах з
різким посвистом і завмер в польоті, розправивши широкі крила, ніби завис
у небі.
Айдар стрепенувся, і дріж пройшов його тілом. Беркут був великий, дуже великий, темно-бурого кольору, крила майже чорні, лише з невеликим
світлим візерунком на тулубі, а на хвості і плечах пера були зовсім білі.
Він завис у повітрі, здавалось, вишукуючи здобич, щоби каменем впасти
на неї з неба, але Айдар зіщулився, стало йому боляче і страшно, як малому.
Тільки хай живе, хай на цей раз живе, аби не трапилося зараз з ним нічого...
Скільки було тоді Айдарові років? Мабуть, тринадцять. Вони щойно
перекочували на джайляу у високотравній долині під горами, неподалік
текла річка, місцевість була чудова, і Айдар разом із ровесниками
допомагав старшим влаштовуватись на новому місці, виганяти коней на
пасовисько, обскакав верхи все довкола, а тоді помчав якомога вище в гори, прив'язавши коня, і сам поліз у гори.
Врешті вибрався доволі високо і відчув, що втомився, тоді знайшов собі
місце для відпочинку. То була невисока вершина гірського хребта, тут і
всівся хлопчак, дивився на долину, бачив кочівку, своїх родичів біля юрт, бачив коней, що бігали на пасовиську неподалік, і гори довкола. Він був
щасливий.
Ось тоді йому захотілося літати, ось тоді вимріяв він собі такий політ, задав безнадійне питання собі, а потім старшим, на що ніколи відповіді
бажаної не дістав, — чому людина не може літати?..
Тільки старий джунгар Кудабай якось сказав йому:
— Людина літає інакше, ніж птах, — в ділах своїх, у серці своєму, у пісні
своїй і в добрі своєму до інших! Ось її політ! А птахи? Вони не можуть
ходити. Не можуть їздити на конях, як люди. Кожному своє! А літати
навчишся, якщо збережеш в собі себе.
— Як це в собі себе? — спитав Айдар.
—. А так. Не будь схожий на когось, лиш на себе. Не роби зле, як хтось, не бійся чужого слова і чужого ока, дій, як велить серце твоє і душа твоя, —
ось це і є ти сам, сам в собі...
Айдар не все збагнув тоді, що говорив старий, але слова запам'ятав і не
раз подумки вертався до них потім.
Але тоді, коли дивився підлітком з гори на долину і на світ довкола, злетів з вершини беркут. Яскраво-рудий, з великими плямами знизу на
крилах, теж білоплечий, він завмер над горами і зачудував хлопчака своїм
летом, своєю силою, своїм злиттям із.небом і довколишнім. Як частка неба і
сонця, трави і повітря, гір і лісу. Таким був той політ беркута.
Айдар не відривав очей від птаха. Хоч сонце сліпило хлопцеві зір і він
мружився, але незмигно вдивлявся в нього, ніби чекаючи одкровення, ніби
той беркут летом своїм мусив щось йому виповісти, щось розкрити...