Та враз хижий посвист розрізав повітря — і перетятий стрілою беркут
каменем упав десь вдалині на землю.
— Навіщо? — закричав Айдар на всі гори. — Навіщо? Що він вам
зробив? Навіщо його? Це ж не полювання, це ж вбивство, це ж ні до чого!
Навіщо?
З очей хлопчака текли сльози. Він ще довго сидів на скелі, вдивляючись
в гори, ніби сподіваючись, що беркут не забитий, що раптом знову злетить в
небо...
Врешті зрозумівши, що це все, птах більше не злетить в небо, пора
вертатись додому, Айдар поволі почав спускатися вниз.
Він приїхав додому надвечір, повечеряв і швидко зібрався спати.
Ось тоді хлопчикові вперше здалося, що зовсім засутеніло, хоч довкола
ще було світло, бо спадав на його душу вечір, інші не бачили цього, тільки
він бачив той вечір, в ньому був вечір, і він уклався спати, намагаючись
утекти з цього дня, геть від реальності, геть від того, що сталося. А
наступного дня розпитував у старого джунгара про політ птахів. Але нікому
не казав про беркута, бо не вмів пояснити свого питання, а знав уже —
дарма питати. Бо нічого не сталося. Про що питати? Хто поцілив птаха? То
й що!
Сутінки знову охопили Айдара, коли падав зі скелі в провалля юний
Асан-жірау, чистий і невинний, гордий, як беркут, забитий, зі злої волі, з
любові до свободи просто так. І питати нема про що! Така темінь поймала
Айдара відтоді, як зустрів він зло байдуже і безпричинне, насильство і
несправедливість самоцільні, проти яких не було зброї, лише власна смерть, лише самознищення, як Асана-жірау, протистояло злу. Він мав загинути
сьогодні саме так.
Сьогодні він мав загинути, а зараз стріляє куріпок. Бо існує на світі щось
велике і тепле, світле і добре в образі блакитноокого оросута, що врятував
його з лап самої смерті, ризикуючи собою.
«Чому так? Чому він так вчинив? І чому я тоді вернувся? Чому кинувся в
бій за нього, як за себе? Ні, як за щось більше, ніж я? Хто він мені, чому він
зі мною?»
І коли з'явився в небі беркут, коли застиг в польоті над горами, помолився Айдар до всіх богів, аби не торкнула хоч зараз цього птаха біда.
Бо тоді і їх обмине вже. Бо вже досить їм, досить їм обом біди, досить, досить...
І він крикнув упівголоса: «Досить, досить!!!»
І луна тихо відгукнулася — «досить!»
Беркут літав довго, а тоді, плавно закружлявши, опустився десь на
скелю. Айдар полегшено зітхнув — це добрий знак, це його особиста, власна віра, але це добрий знак, тепер буде добре, він подумав трохи, ні, ще
зразу не буде добре, але тепер буде краще.
Він боявся признатися Данилові, що й йому несподівано здалося, що
далі все буде краще, і радів водночас, що й товариш так почуває, але боявся
наврочити, словами надії відігнати добро, спо-
коєм дозволити злу пролізти знову і тому сказав лише — побачимо, може, й
добре, в усякому разі, краще.
Велося їм далі непогано, хоч шлях був важкий. Часом пробиралися
гірськими стежками, ведучи коней на поводі, попереду стриміли високі, неприступні вершини гір, а внизу відкривались провалля. Так вони
скорочували шлях, аби не обходити довгий, якщо видався не надто високий, відріг гірського хребта, що виступав у степ. Туман інколи лежав майже у
них під ногами в проваллі, білий як кобиляче молоко, і важко було, і піт
котився з кожного, але час од часу обмінювалися вони лише поглядом і
відчували себе міцніше, бо тут, серед первозданних цих гір, серед
дикого"краю, чули вони себе однаково, однаково раділи красі того, що
бачили перед собою, однаково вперто продиралися крізь хащі і вгору
гірськими стежками, однаково і водночас падало їм на думку перейти
хребет, а не об'їжджати його довкола, коли зробити привал, зупинитися на
спочинок, коли пошукати воду, напоїти коней, коли їсти, коли спати...
Все виходило зараз так, ніби про це домовилися віддавна, ніби завжди
знали один одного, і вже питали себе, чому так просто і легко, не
дивувалися розумінню, бо здавалося зараз, що так мало бути, бо так мало
бути, бо так є, і все тут...
Поки що напрямок у них був один, і Данило вже нічого не твердив про
свій власний шлях, про свою лиш мету в житті, бо зараз відчув непереборну
потребу, несподівану радість для себе у незнаному досі почутті опіки над
цим юним.хлопцем, тривоги за його майбуття, неспокою за нього, такого
молодого і такого неко-ханого долею, на рідкість жорстокою до нього, як і