до Данила... Але ж Данило був старший, спізнав щось у житті і знав, куди
прямувати, мав мету, а цей... Що станеться із ним тепер? Побачимо, що ж
там у нього вдома...
І несамохіть підкладав він зараз хлопцеві шматок кращої їжі чи брався
щось важче робити, намагався більше замінити його у буденних клопотах.
Натомість Айдар прагнув взяти якомога більше на себе, дати більше
відпочити Данилові, ще ж чув за собою й провину у такому повороті долі
оросута, у їхніх нинішніх випробовуваннях, і водночас глибоку вдячність
цьому блакитноокому чоло-вікові за його тепло і доброту. Ні, не так думав
Айдар, він не звик до таких слів, не вмів визначати все гарними й красивими
поняттями, він просто відчував тепло і приємність, його тішило, що цей
чоловік був поряд і хотілося, щоб оросутові було добре з ним, Айда-ром. Він
відчував увагу товариша, турботу про себе і дивувався, майже лякався, водночас на цій грані здивування і остраху народжувалася велика вдячність
і незнане досі, широке, як степ, відчуття певності в тому, хто поряд, теплоти
і приязні, що народилася вже давно, та кілька упродовж цих останніх тижнів
видобувалася все більше й більше на поверхню, вже не так дивуючи обох, як змушуючи ще раз замислитися.
Якось увечері вони сиділи біля вогнища, Айдар підвів голову і
подивився на оросута, що сидів обік, їхні погляди зустрілися на мить, як
часто бувало, але зараз оросут не відвів очей, а. дивився впрост на Айдара, і
той уперше теж не відвів-погляду, не лякав його, не шокував цей погляд, не
страхався він заглиблення у чужі очі, як в чужу душу, а дивився легко у
блакитні очі оросута, як в небо, і бачив за ними простір і безмежжя, чистоту
і світло, надію. Данило слав погляд у довгі прорізи скісних очей Айдара, чорних, як сама ніч, і не страхався цієї темені, як не боявся ніколи ночі.
Крізь темний, непрозорий блиск азійських очей кипчака прозирала глибина і
сила почуттів, пристрасність і вірність, незглибність охоплення світу собою і
спроможність повірити, заворожували ці очі, манячи в глибину, як у вир. О
так, він вже знав цей вир, але ні, зараз то було інше, це був вир, у який
можна було вірити, в нього манило зануритися і забутися у своїх страхах і
втомі, у зневірі і втратах.
Раптом-бо виявляється, що несподівано для себе Данило, десь у далекій
Азії, в горах, відчув урешті спокій, якого не знав, може, й ніколи. Спокій, просто спокій, безпеку, віру в чиюсь душу. Більшого за це немає. Є
пристрасть, є шал, є згорання в іншому, є злети і падіння, але спокій — як
глибока вода, як вічна тиша, як певність, що ти ще живеш...
Скільки вони дивилися мовчки один на одного, кожен думав, бачив і жив
своїм, але відчували вони схоже, і кожен розумів, що інший відчуває таке
або дуже схоже на те, що й він, і це давало сміливість, і право, і безпеку
дивитися в очі іншому, не оборонно чи наступально, не настирливо чи
несміло, а легко і просто, як дихати.
В горах було зимно, і спали вони вже, далебі, не так, як колись при втечі
із зіндану, а тулячись один до одного, бо й холод поночі тут був неабиякий, і десь у напівсні кожен, однак, не шукав, собі зручнішого місця, а
навпомацки вкривав іншого, гріючи своїм тілом, готовий мерзнути сам, аби
дати виспатися товаришеві.
Якогось дня, коли вони їхали степом якраз там, де починалися гори, сторожко намагаючись не втрапити на кочів'я чи й просто несподівано на
якихось людей, а минуло вже понад два тижні, Айдар сказав:
— За день чи два на передгір'ях почнуться кочів'я кипчаків, і майже
перше за отим хребтом у долині має бути з нашого аулу.
— Знаєш що? — Данило помовчав трохи, збираючись на думці. — Я поїду
туди сам.
— ІЦо-о? Як же це ти поїдеш туди сам? А...
— Отож! Мене ніхто не знає, ніхто не шукає, ну а в твоєму аулі і поготів.
Тебе ж натомість можуть шукати, навіть і чекати там. Я все розвідаю, а тоді
прищу до тебе. — Він усміхнувся. — Аби лиш не вийшло так, як ти за мною
мав приїхати... Ну, але це ж не військо, не султан і його охоронці, тут же
твоя мати, родичі... Чи не так?
— Так. Але.. — Айдарові перехопило подих. Так, так, він не має права вільно
приїхати до свого аулу, побачити матір, родичів, пін в очах усіх своїх краян
зрадник і скараний на смерть втікач, волоцюга, парія, ізгой, ніхто. . І все ж він
повинен приїхати туди, пін повинен відвідати матір, повинен будь-що поставити
крапку й тут, побачитися з ними, нехай востаннє...