— Отож, що але... І досить... І досить. Розкажеш мені тільки, що і як!
— А якщо там..
— Кажу — досить! Сам розумієш, що краще мені. Все.
Вони заночували на схилі гори, звідки було видно кочів'я Айда-рового аулу. Тут
юнак добре знав місцевість, гори довкола облазив ще хлопчаком і зараз легко
спрямовував шлях, пізнаючи знайомі місця з радістю, зітканою з болем.
Розповів Данилові, як і куди краще їхати, а сам вирішив лишитися тут, бо
будь-де далі його вже помітять. Тут-бо ще місцевість, яка ніби не належить до
їхнього джайляу. Данило зібрався їхати до кочів'я уранці.
Воїни запалили невеличке вогнище, а далеко внизу крізь ніч висвічували
вогники багать, долинав віддалений, ледь чутний шум голосів, собаки гавкали, і
дим здіймався над юртами.
Що переживав Айдар тієї ночі, чи спав він взагалі, Данило не знав, тільки
неспокій хлопця так передався і йому, що й Данило майже не зімкнув очей, хоча
вдавав, що спить. Ніби в напівсні єдиною кошмою, яку вони мали, як звично, вкривав Айдара, а той, в свою чергу, натягав кошму на Данила, коли повертався
уві сні. Але не спав жоден з них, і десь кожен здогадувався, що інший не спить, і
міг заговорити, але знав, що будь-яке слово зараз не до місця, будь-яке слово
порушить непевну і важку, маревну ніч безсоння, вартість якої була для обох
значно вища за будь-які тижні сну, за чудовий, прекрасний, але безбарвний в своїй
незначущості сон, і зараз мучився кожен, оберігаючи божу іскру спільності само-
відречення заради іншого. Так аж до світанку, коли заясніло, і хтось повернувся, утрапивши розплющеними очима у розкритий погляд іншого, і можна було
вставати, але вони ще трохи лежали мовчки, а тоді підвівся Айдар і сказав:
— Треба рушати зараз, аби ти виїхав ніби зі степу. Все пам'ятаєш?
— Так.
Данило поїхав крутосхилом униз, притримуючи коня, потім прогнав його просто
від гори у степ, а далі вже завернув у напряму до кочів'я, яке розташувалося
півколом юрт і всіма входами розкритим на південь. Данило ж заїжджав з
північного сходу, так що його ніхто не повинен був бачити, доки він не з'явиться
вже поблизу кочів'я.
Данило їхав степом серед незглибної тиші, яка панує тільки в степу у спечний
серпень. На горбках тріскали від пекучої спеки
стебла полину, сохнули ковила і молочай, де-не-де біліли солончаки, але то вже
далі, в глиб степу. А ближче до гір, до порослого травами передгір'я, до долини
річки, біля якої розташувався Ай-дарів аул на джайляу, зеленіла висока трава, чимдалі більше і більше росло жінгилу і пирію, ще далі долина переходила в
охоплену блакитно-темним маревом ущелину, міжгір'я. Вже перед самим ко-
чів'ям трапився на шляху Данилові самотній кривий дуб, широкий і кряжистий.
На мить Данило зупинив біля дерева коня і торкнувся дерева рукою, живе було
дерево, переживало всіх — і людей, і події, час минав для нього інакше, по-
своєму, мірявся іншими мірками, не зрозумілими людині.
В аулі вже помітили вершника, дітвора висипала з юрт і дивилась на
подорожнього, що неспішно простував до алу, певний себе, спокійний, зосереджений, — таким він мав бути, так собі поставив, таким і прибув.
Одягнений Данило був, як типовий степовий житель, — тюбетейка і чапан, перехоплений широким шкіряним поясом, зброя при ньому — шабля і кинджал.
Тільки очі світлі та волосся русе, а здалеку — геть тобі казах.
Лише один раз пішли вони з Айдаром на зустріч з людьми — треба було
подбати про одіж для Данила та придбати усяку всячину — мало що згодиться в
дорозі, та ще такій, як у них.
Кілька годин слідкували з гори за одним кочів'ям, а тоді спустились до них.
Розповіли, що втекли від джунгарів з полону і добираються додому. Айдар
назвався іменем брата — Даурен, а Данила й не питали — оросут, зрозуміло.
Виміняли у цьому кочів'ї все, що було їм треба, на позолочений глечик та
жіноче намисто з перлів. І поїхали далі.
А потім завернули знову в гори. Всяке могло ще тут трапитись. Хто зна, де було
військо Касим-султана, хоч казали, що пішло воно в бік Туркестану. Але звідки
відомо, чи не лишив своїх людей Ка-сим-султан шукати Айдара?
Одне слово, зараз Данило під'їхав до аулу одягнутий і при зброї — такий собі
незалежний батир-степовик, хіба що світлоокий.
Під'їхав до центральної юрти в аулі, де вже зібралися люди, виділив на око
серед них старійшину, зліз з коня, привітався.
Запросили його до юрти, запропонували кумису, сиру, баранини. Данило їв, дякуючи за запрошення й їжу, не казав про себе нічого, доки не доїв усього, не