до того, як Айдар поїхав у військовий табір Касим-султана.
— Як би там не було, — сказала Султанат, — але ж широко поголос пішов, що збезчестив Айдар батька з цією дівкою. Правда чи ні, невідомо, але не буває
диму без вогню, сам знаєш. Отож прокляття лягло і на нього, і на весь наш рід
через нього, через його гріхи. . Аллах всемогутній простив його батька, але лишив
нас сиротами і вдовами, бо відколи на схилі років узяв собі Багенбай в жони оту
толенгутку, то й так було нам усім соромно, бо ж невільниця, а жона, нам нібито
рівня, а вже нас, дружин, було шестеро і дітей доволі. А ще привіз з походу якось
отого старого джунга-ра. Та ще ж потім оту кляту Шолпан узяв. То вже була ціла
біда на рід. Сивий зовсім був, а не тямив, що чинить, наробив усім лиха і сам
загинув...
— Та казали ж, що Касим-султан зумисне послав його у засідку, я таке чув...
— Всі ми чули, всі багато чого чули. Касим-султан зі свитою приїхав на учту по
Багенбаю і розповів про його героїчні подвиги, а водночас і про зраду сина, наклавши на Айдара прокляття. І був у нас бакси в аулі, закружляв він у танці
серед учти, прославляючи Касим-султана та подвиги Багенбая і його синів і
накликаючи на голову Айдара прокляття небес...
І тільки завів він свої закликання, почав проклинати Айдара, як вилетів
звідкись ніж і пробив йому горло. Так він і захлинувся
кров'ю на тих словах. Тільки-но охоронці султана кинулись до того, хто
пустив ножа у бакси при цих словах, а то був той шолудивий джунгарин
Кудабай, якого пригрів Багенбай і який виховав Айдара і допомагав Токжан
удома, прислужником був у її юрті, жив при них, як він вже лежав мертвий, перерізавши собі живота по-джун-гарськи. Забив себе сам іншим ножем.
Бачиш, скільки біди від того собачого сина! А ти його захищаєш! А як
мати виглядала хлопця! Ходила у степ і все виглядала, чекала. Вся змарніла, аж чорна стала, дуже хворіла, ледь дихала, а псе на нього чекала. А коли
прийшла звістка, що загинув Айдар у Ташкенті, то злягла і зовсім не
вставала. А вже по тій учті, та ще коли заколовся старий джунгарин, вбивши
нашого бакси, Токжан померла за кілька днів.
Все на краще. Ще й ту прокляту тюре Шолпан забрав Касим-султан.
Ненавиділи ми, жінки, її завжди, нечиста вона була, хоч красуня, куди там, нічого сказати, зле нечиста душею. Все могло бути і з Айдаром, і та дитина
може бути невідомо чия, скорше навіть його. Добре ще, що до вух султана
не донесли цих пересудів, а то вигнав би її геть... От і все, що можу тобі
сказати, чужинцю! А тепер переночуй у нас, спочинь до ранку, дорога тобі
далека, а про того собачого сина забудь і нам не згадуй більше. Досить, ми
його не знаємо і знати не хочемо, краще йому тут не з'являтися, бо біда буде
йому, сама біда.
Данило улігся на кошму й одвернувся до стіни юрти. Але де там сон, його аж трусило від усього, що він почув тут, що довідався. Він знав, що
нині Айдар не чекає його, що завтра надвечір лише вони зустрінуться на
іншому кінці долини, звідки дорога вестиме далі на захід. А зараз...
Знову рука торкнулася його, і він повернувся. Це був Даурен.
— Я любив Айдара, чужинцю! — сказав він. — Дуже любив. Він добрий, він хоробрий, він мій брат, і я не вірю тому, що тут говорилося. Розкажи
мені про нього ще, чужинцю.
Хлопчик був широколиций і кремезний, не схожий на Айдара, хіба лише
щось пробивалося у виразі обличчя, в обрисі вуст, у попороті голови, що
несподівано нагадувало Айдара і зараз чомусь боляче вражало Данила.
Що він міг сказати хлопчикові, єдиному, хто ще вірив у його друга, у
свого брата, попри все, що говорилося тут лихе, що думалося...
Але він розповідав стільки, скільки міг, скільки самому стачало сил і
снаги, який Айдар насправді, яким він, Данило, його знає, і, розповідаючи
усе це малому, зрозумів у якусь мить, що розповідає й самому собі, що
ніколи досі не поставало перед ним питання, який насправді його товариш
по цих кількамісячних блуканнях, постійному ризикуванні життям, боях і
втечах, найважчих випробуваннях життям і смертю.
У юрті всі вже поснули, кожен у своєму кутку. Салтанат не звернула уваги, що
малий підсів до чужинця і щось його розпитує, було тихо. Данило говорив
непівшепотом, але довго говорив, так йому хотілося, щоби світлий слід від Айдара
лишився тут хоч би в когось, хоч би в душі оцього хлопчика, який колись виросте і
зможе розповісти більше про свого пропалого брата.
А може, й він забуде, може, й він згодом відречеться, як відреклися інші?