якимись дивовижними законами, може, так мало бути, оскільки так є, але
лишити його самого я більше не можу, не хочу і не можу. Все.
Закличу його з собою на Україну, на Січ, на волю.. Це єдине, що лишалося
мені, що вибрав я, а що доля так розпорядилась, то не сам туди діставатимусь, а з
ним разом, і прийме його січове братство, як приймає кожного, хто готовий стати
братом і другом козакам, і житимемо. . Дасть Бог, і Раду врятується колись, і Ми-
хасько, і хтось із моїх хлопців ще! І будемо всі разом! Ми ще житимемо...
Так, але ж не питав я його, не знаю, що відповість мені на це кипчак, не
знаю, що у нього в душі коїться зараз і що буде, коли я переловім йому усе, що довідався від його родичів...
У визначеному місці Данило повернув коня вздовж гори, знайшов
стежку, про яку казав Айдар, і ще за годину був уже на узгір'ї. Озирнувся, аж з-за дерев виїхав верхи Айдар.
Він був блідий, видно було, що зовсім не спав у цю ніч, запалі очі, стислі
вуста.
— Ну що?
— Погано. Мати померла. Тебе прокляли в роду. Туди появитись не
можеш.
Айдар дивився на Данила мовчки, не зронив ні слова, тільки дивився й
дивився, і день перетворювався дедалі щільніше на сутінки, ставав поспіль
темним, попри пекучу спеку і сліпуче сонце довкола. Темінь знову огортала
його, повиваючи сутінковим саваном спогад про домівку, про матір, про
родичів, про все, що лишилося там, на джейляу, куди йому нема вороття.
Ніколи.
Він мовчки скорився Данилові, коли той звелів зійти з коня і сісти у
затінку дерев. Скорився, бо не думав нічого, а той звелів, бо інакше
розмовляти з хлопцем зараз не було як. Треба було бути суворим, треба було
знайти слова, яких просто не існувало в людській мові, аби дістатись зболеної
душі юнака, аби не вбити в ньому життя, аби він почув усе разом — і
жорстоку правду, і реальність втрати, і все, що стояло за отим усім, все, що
стояло зараз вже за ними. І перед ними.
Данило розповів йому все. Все у подробицях, розповів і про Даурена.
Айдар не видобув із себе ні слова, мовчав, незворушний, білий і холодний, як гірський лід.
Поночі, коли Данило не вернувся за ним,, як вони домовились, і Айдар
зрозумів, що з аулу лихі звістки, що йому вороття немає туди, він спустився
униз, якомога ближче до рідного-джайляу, рівно настільки не могли його
почути собаки, здійняти лемент і насторожити когось, сів на пагорбі й
упродовж усієї ночі дивився на юрти внизу, на згасаючий дим від багать, на
все знайоме до болю з самого дитинства, те, що було йому нерозривно
рідним і що на очах віддалялося у туман минулого, у холод і стужу чужого, у
відрубність, у заперечення, у небуття.
Він відчув усе наперед, лише не знав подробиць. Смерть матері, він вже
передчував її давно, мати сильно хворіла' вже з давніх часів. Чи могла вона
пережити всі втрати?
А все ж надія теплилась, а все ж так хотілося хоч на мить притулитись
ще раз до материного лона, відчути її тепло, тепло свого початку, свого
народження, тепло дитинства, з якого його так рано вирвало життя. Нічого
не вернути. Тепер нічого не вернути.
Усе поглинали сутінки, загусла навколо темрява серед сонячного дня, сходило небуття серед буття, він існував ще у цьому світі, але його вже не було в своєму роду, у своїх близьких, і в нього нічого не
було. І нікого.
Серед суцільної темені лише єдине світло лишалося зараз, немов
вирізнялось серед навколишнього мороку, — людина, яка сиділа навпроти
нього і розповідала йому усе це, її обличчя, її очі, її обрис. Це лишалося
світлим, і Айдар серед холоду й темені, які сповзли на нього важким
сніговим обвалом, холодно дивувався тому, що бачить серед усього лише ці
очі, що лишається світло в оточенні цього чоловіка, що сидить навпроти і
говорить до нього, говорить якісь слова, що ледь доходять до його
свідомості, але таки долинають, досягають його в судомній втечі від
реальності, таки пробивають шар змерзлого чуття, зледенілого сприймання
світу.
Данило замовк і дивився на хлопця мовчки.
Інших слів у нього не було. Та й на зараз було досить. Вони дочекалися
вечора, а тоді поїхали впрост на північ, бо у передгір'ях зараз скрізь були
кочів'я, скрізь на літні пасовиська виїхали аули казахських племен, й
Айдарові слід було триматися подалі від людей, від своїх. Від тих, хто був
йому своїм, тепер треба було триматися подалі.
Упродовж двох діб вони їхали мовчки, спали здебільшого вдень, як