прийдеш вільно і радісно, і, напоєний живодайною вологою твоїх очей, якої так
віддавна і так вперто чекаю, я заплющу очі і зможу заснути щасливо й спокійно, як
не спав уже дуже й дуже давно, як не спав цілу вічність, вже здається мені, що так
не спав ніколи, лише пам'ять про сон лишилась, лише пам'ять про можливість
щастя, якого, може, ніколи й не було, — а може, не було такої й можливості?..
Ні, ні, тут вже кричить все моє єство — ні, усе було, все було справді можливе, справді існувало, все було, тільки минуло літо і прийшла осінь, а потім зима
забрала тебе у снігову пустелю, і очі твої замела віхола, і я не бачу їх, не бачу...
І ось я задихаюсь від болю, від безсилля будь-що змінити, будь-що вчинити, аби
не було цієї реальності, а була інша, але чую дзвони Часу, виростає мур переді
мною, і я сам серед лісів і пущ. Може,
комусь і смішно, може, хтось і скривиться, може, й дурним виглядімо, як
кожен, хто знайшов тільки частину, та й ту втратив у своєму
відчайдушному пошукові кохання...
Я стою один проти високого муру. Час проти мене, і я сам-один, ніхто і
ніщо, нізвідки...
Довго і марно я стояв перед муром Часу, віяли буйні вітри, все мінялося
довкола, а я стояв самотній перед невблаганністю втрати, спустошений.
І раптом у повітрі просвистіли дві азійські стріли, дивовижні, незрозумілі, манливі чорні очі пронизують зненацька морок навколо мене, розсікають одним ударом ниючий, тупий біль відсторонення, і затихає
поволі біль, світає поволі, і я вдивляюсь, озираючись довкола, у
незрозумілий, чужий для мене світ, бачу себе і все, що відбувається зі мною
і без мене. Миттєвість світла засліплює, і хоч на часину, але вже не
почуваєш того мороку, не страхаєшся темряви самотності, хтось десь
колись... Може, це — Ти?
Що таїться у глибині цих чорних азійських стріл, цих списів, що
пробили мене, цих дивовижних очей? Що чекає на Тебе всередині мене, якщо це Твої очі? Що чекає нас всередині прийдешнього, яке і є
сьогоднішнім, і зараз у цю мить воно відбувається, теж відбувається, оте
прийдешнє. Часу немає, є реальність, є дійсність, навіть більше ніколи й
нічого не буде, то стріли цих азійських очей вже горять у мені, буяють в
моїй крові, вже мчать моїми венами, я вже отруєний їхньою солодкою
отрутою — може, кохання, може, пристрасті, а може — ніщо стоїть
попереду, просто нічого нема, але горить в мені зараз азійська стріла твоїх
очей, твоїх вугільно-чорних очей, коли там у далину відходить в небуття мій
найкращий сон, моє найвагоміше, сенс мого буття. Я біжу, біжу геть, не
рухаючись з місця, я мчу, як вітер, мене давно вже немає тут, у цьому
дивовижному місті, у цьому домі, у цьому дні, ні у своєму минулому, де вже
давно палають вогнища інших пристрастей, інших почуттів, немає мене ніде
там, я відлітаю геть, я рятуюсь, хапаючись ще сторожкими руками за вістря
твоїх чорних очей, горять в мені їхні стріли, і я починаю грітися вже від
цього вогню, тікаючи від минулого, я починаю бездумно, несамовито, причинно горіти вже іншим вогнем, мені ще страшно, мені лячно сходити
на інше багаття у сподіванні знову не згоріти дотла, знову вижити і
народитися наново в новому вогні, вийти з нього зціленим, живим і
неушкод-женим, щасливим і вільним, вірячи, сподіваючись і кохаючи знову.
І я тікаю від колишніх пристрастей, від своїх скалічених почуттів, кидаюсь у вогонь жертовний на олтар бога кохання у відчайдушній, шаленій
і, може, останній надії жити й любити, відродитися у чистоті твоїх очей, яким хочу вірити, хочу любити, хочу забутися в них і прокинутися одного
разу не у примарній надії, а в сьогоденні, просто і легко дивлячись в новому
дні, у сьогоденні, яким і станеш Ти, Твої очі...
...А потім прийшов отой лихий день. Старого забили, Зейнеб забрали в
гарем Юнус-хана, а мене мали повісити наступного дня. Кочове військо
якраз напало на Ташкент, ну й забули про мене в сум'ятті, а тоді кинули в
яму до мене тебе... Ну, й Хамід поміг нам... Потім ми були вже разом. Я тобі
намагався переповісти те, що в мені лишилось від усього, що я досі не можу
забути, що я шукав, і знаходив, і втрачав, що є я...
Айдар дивився у вогнище, деякий час не відривав погляду від вогню, а
тоді підвів очі на Данила.
— Знаєш, Данку...
І Данила вразив його тон, голос хлопця ніби був зовсім інший, ніж