найменшій часточці мене живеш і житимеш ти, а я житиму в тобі, назавжди, навічно, це не минає, таке не може минути, не може забутися, бо не може...
Але наступає ранок, завжди наступає ранок, у якім немає нічого, тільки
порожній день чекання, тільки солодка млість у тілі, тільки спогад і чекання
ночі, тільки ти існуєш у цьому світі, тепер тільки ти існуєш, і вже
більше ніхто, ніколи й ніхто не існуватиме для мене більше, ніж ти, тільки
ти...
Айдар вже замовк, а все ще здавалось, ніби ворушить губами, погляд
його й далі висів у якійсь невловній цятці поза цим вечором, поза ніччю, що
вже запала, поза світом, у тому, що лишилось позаду.
—Спати, Айдаре, спати!
Більше говорити вони не могли нині, та й де вже більше.
—Так, Данку, зараз спати. Все.
Спали цієї ночі, як діти, натомлені за буйний день у рухливих іграх, спали у забутті, у звільненні, у новому житті.
Прокинулись, як ніколи раніше, коли вже день займався, давно по
ранкові, і здивувалися обоє, як довго спали.
Але не було поспіху, ніхто нікуди не гнався, не квапився в дорогу, не
було куди встигати. Попереду був час, його було багато, і всі були на місці, всі були разом, і всіх було — двоє.
Все було ніби вже зрозумілим, а все ж чимало зоставалось недо-
мовленого, і це був якраз той час, коли треба було без поспіху з'ясувати
решту, поставити все перед собою, перш ніж кудись рушати далі.
Слово було за Данилом, він знав це і знав, що Айдар чекає на його слова, і обоє знали, яким буде спільне рішення, але слова повинні були бути
сказані.
Поснідали, а тоді встали і вийшли з-за мазара і стояли, дивлячись у степ.
Сонце припікало дедалі сильніше, ковила жовтіла, буро-зелений полин та
колючки розкидані по степу. Який тут розмай різнобарвних колючок, від
малесеньких зовсім до великих і гострих, як цвяхи, а соковита зелена, найбільша — то верблюжа, улюблений тут харч цих поважних кораблів
пустелі й степу.
На видноколі невеликі горби, а за ними такий самий степ, і так довго-
довго, усю казахську країну треба проїхати, аби закінчилась степова смуга, де не звертати б на південь, де Каракум, Чорні піски, піщана пустеля, де в
пісках загинеш, заблукавши. Це не степ, пустеля — це біда, це мертва земля.
Говорилося ще про степ і пустелю, але більше мовчали і дивились в
нікуди, в степову далечінь, немов чекали чогось обоє. Хвилини, тієї
хвилини, стрівши яку, раптом позирнули один на одного. І тоді сказав
Данило:
— Різні ми з тобою, Айдаре, зовсім різні. Ти — молодий, а я — старший, ти — кипчак, а я — українець, у мене одна віра, а в тебе — інша. Все різне.
А доля в нас однакова. Ти знаєш про мене, а я про тебе. Все. Нікого в нас
немає на цьому світі, майже нікого. Але надбали ми за наше життя все ж
немалий скарб — один одного.
—Так, — сказав Айдар. — Це скарб, я знаю, ти правильно кажеш.
—Я належу тобі, ти знаєш.
— Я теж належу тобі, і ти знаєш. Бо і ти врятував мені життя. Але ж у цьому
світі немає зараз іншої людини, якій би я належав, крім тебе, і якій би я хотів ось
зараз належати. Немає. Вже немає.
— І в мене немає, — сказав Айдар. — В мене, крім тебе, нікого немає. Вже
немає.
— Тому дорога наша віднині може бути тільки спільна. Бо немає більшого
гріха, аніж, недооцінивши, покинути напризволяще те, що тобі найдорожче, що
ти надбав за життя.
— Так. Наша дорога віднині спільна, Данку. Назавжди. Тільки яка вона, ця
дорога, Куди вона? Куди ми можемо подітися тепер? Як жити далі?
— Довкола нас облога, отут всі проти нас, чи не весь світ. І в мене вдома
проти мене все, і там мене чекає тільки біда. Але є місце на землі, куди можна
подітися отаким сіромахам. Є таке місце, хоч і далеко воно звідси.
—Де це? І що це?
— На річці Дніпро, що тече через мою батьківщину, в низів'ях, де вже близько
Чорне море, живуть вільні люди, збираються вони гуди головним чином з України, але приймають кожного, хто може і хоче жити чесно, хто воїн добрий і товариша в
біді не лишить, хто може бути їм другом і братом. Все там вивіряється на правду, на життя і смерть, на вірність і мужність. Називається це місце Запорозька Січ, а
людей цих називають запорозькими козаками.
—Козак — це ж як казах..
— От бачиш! Є слова близькі, а що казах, що козак — аби товариш був добрий.
Мови нашої української я тебе почну вчити вже зараз потроху, поки
мандруватимемо, а там вивчишся, аби добратися. А що прізвища нема в тебе, то
завжди щось вигадається, ось хоч би Тушканом тебе назвати! Щось в тобі таки є від