Та кімната – інша, це точно. Думаю, що знають про це у приймальні, бо частіше доводиться їй зоставатись пустою. Весь рух скеровують на кімнати з меншими номерами, на початок коридору, щоб було ближче до ліфта, ближче до сходів, ближче до світу.
Коли кімната залишається порожньою, я мушу лише перевірити, чи все у ній гаразд, чи не зібрався пил на меблях, чи працює кондиціонер. Роблю це особливо ретельно. Розгладжую покривала, перевіряю краї дерев'яної панелі, провітрюю, а потім сідаю на хвилину на крісло і вслухаюсь у власне прискорене дихання. Кімната оточує мене собою, обіймає. Це найніжніша ласка без дотику, так може пестити тільки замкнений простір. У такі моменти я чітко відчуваю, що моє тіло існує і заповнює до краю рожево-білу уніформу. Відчуваю комірець на шиї і холод замка-блискавки між грудьми. Відчуваю, як шнурки фартушка тісно підперезують мою талію. Відчуваю свою шкіру: як вона живе, парує, має свій запах, і відчуваю волосся, як воно легко торкається вух. Люблю тоді встати і побачити себе в дзеркалі, і ніколи не було так, щоб не дивувалась. Невже це я? Це я? Торкаю пальцями обличчя, натягую шкіру на щоках, примружую очі, сильніше стягаю гумкою волосся. Такою собі, зрештою, снюсь – завжди в дзеркалі, завжди з іншим обличчям.
Стою і мрію викупатись в стерильно чистій ванній, витертись тими білими теплими рушниками, а потім витягнутись на бронзовому покривалі і слухати в спокої, як дихаємо – я і кімната, кімната і я.
Але сьогодні 229 замешкана, і на клямці висить табличка, що кімната готова до прибирання. Відкриваю своїм ключем двері і входжу, тягнучи За собою коробку з засобами для прибирання, і зупиняюсь вельми здивована, бо кімната не порожня. За письмовим столом сидить чолов'яга над клавіатурою поїероок'а. Відшуковую голос, перепрошую і хочу вийти, думаючи, що то помилка, що той чолов'яга помилково повісив табличку. Він, однак, запрошує усередину, просить пробачити та не зважати на нього.
Це часом трапляється. Я дуже цього не люблю. Мушу тоді поспішати і робити своє на очах у гостя. Тепер гість стає господарем, а я гостем. Вічний порядок перевернуто догори ногами. Моє прибирання вже не всевладне, небагато значить. Кімнати не розраховані на прибираючого і гостя – перешкоджаємо одне одному. Мушу швидко і зграбно перестелити величезне двоспальне ліжко, яке для цього треба відсунути від стіни. Не вистачає місця. Чолов'яга, що сидить за комп’ютером, – достатня перешкода в справному стеленні. Вже знаю, що не люблю його. Він разюче живий.
Найперше стягаю брудне простирадло і наволочки з чотирьох подушок. Кладу перше чисте простирадло і, щоб його розгладити, мушу обійти навколо відсунутого ліжка. Відчуваю, що чоловік спостерігає мною. Не маю сміливості подивитись на нього, щоб не зустріти його погляд. Мусила б усміхнутись, він би про щось запитав, мусила б відповісти. Намагаюсь робити справу тихо, не шелестіти. Зараз. стелю друге простирадло і протискуюсь між меблями, підкладаючи під матрас його краї. Коли проходжу повз витягнуті ноги чоловіка, вся напружуюсь, щоб не торкнутись їх, і поспішаю, дуже поспішаю. Чолов'яга тепер уже дивиться на мене явно. Відчуваю це. Ті його витягнуті ноги – то провокація – перешкоджають мені і знесмілюють. Через поспіх і хвилювання мені робиться гаряче. Напружені м'язи литок болять, коли піднімаю тяжкий матрац. Тепер вдягаю подушки в чисті наволочки. Щось мені не вдається, подушка вислизає з рук, падає на підлогу. Перечіплююсь через неї і втрачаю рівновагу. Падаю просто в погляд зацікавлених очей.
– Ти іспанка? – питає.
– О ні, ні.
– Єврейка?
Заперечую.
– А звідки ти?
Відповідаю, а він виглядає розчарованим. Вкладаю подушки і берусь за покривало. Він дивиться із зацікавленням, як я мучусь, стелячи тяжке покривало. Знову я біля нього. Тепер задом. Коли вкладаю подушки, відчуваю його погляд на моїх литках. Присуваюсь до стіни і ховаю ноги за ліжко. Раптово робиться мені соромно за свої пласкі чорні капці і мимоволі стаю навшпиньки. Зараз шкодую, що я в цій недоладній, безликій уніформі з фартушком і ключами на паску, а не в одній з тих вишуканих суконь, які бачила в американців. Почуваюсь несвіжою, мокрою від поту, змученою. Знаю, що зараз чоловік за комп'ютером нахабно на мене дивиться. Його погляд торкається мене десь біля комірця, замка-блискавки, але я вже по другому боці ліжка. Ще раз доведеться пройти повз нього і покласти малі подушки, однак знову мусила б стати задом до того хижого погляду, тому просто кидаю подушки на ліжко. Присідаючи за брудною білизною, постіллю того чолов'яги, який на мене дивиться, відчуваю, що моє тіло набубнявіло і хоче вискочити з уніформи. Чи мала б виправдовуватись? І яким тоном, мовою, чому? Відходжу до дверей з опущеним поглядом. Збираю коробку зі своїми рідинами, губками – і я біля дверей.