– Дякую дуже, – кажу, та знаю, що зовсім не маю за що дякувати. Це він повинен галантно вклонитись і поцілувати мені руку. А я – зробити реверанс чи щось подібне.
Бачу, як чолов'яга вибачливо киває головою, і в тому його ледь позначеному усміху є щось таке, що я з полегшенням торкаю клямку.
– До побачення, – каже він, але я більше ніколи не хочу бачити його.
Я вже за дверима.
Стою ще хвилю і прислухаюсь. Вся спітніла, болять ноги, м'язи трясуться від утоми. Гак поспішала, що заощадила море часу. Добре було б охолонути внизу.
Залишаю коробку під стіною і йду на четвертий поверх, туди, де є малий прохід до squar, звивиста, бокова сходова клітка і де починається
Таємнича частина готелю
для постійних гостей. Сходжу кількома сходинами вниз, проходжу повз одні, другі двері і врешті стаю перед бар'єром глибокої, на чотири поверхи сходової клітки. Дивлюсь вниз і бачу звідси перший поверх. І – як звичайно – нікого.
Тільки напівморок і спокій. Так найкраще відпочивається, коли дивишся вниз, де все стає щораз меншим і віддаленішим, менш виразним і химерним.
Squar – то, направду, найбільш таємнича частина готелю. Треба бути дуже кмітливим, щоб не заблукати тут. Одні сходи, проходи, півповерхи і повороти. Це різновид вежі з відгалуженнями, яка складається з трьох поверхів, а на кожному з них – дві кімнати з номерами, починаючи від сьомого. Знаю, що загалом там вісім кімнат, проте не можу собі уявити, в яких закамарках знаходяться ті дві, що залишились. Може, мешкають в них мізантропи або нелюбі дружини, небезпечні брати-близнюки, понурі коханки. Може, винаймає їх мафія для нелегальних угод або керівники держави, щоб тут, у замкненому спіральному просторі, побути кимось звичайним.
У squar`і кімнати мають інший вигляд, це, власне кажучи, апартаменти. Вони, можливо, менш вишукані або, може, вишукані у зовсім іншому стилі. Тут шафи сховані в стінах, веранди, дивні меблі і несправжні книжки. Цілі покої заставлені несправжніми книжками: Шекспір, Данте, Донн, Вальтер Скотт. Коли взяти таку до рук, виявиться, що це пуста картонна коробка, обгорнута палітуркою. Бібліотеки пустки.
Коли сходиш squar`ом униз, до туалетів для персоналу, треба бути особливо уважним, щоб не заблукати. На початку це зі мною траплялось. Відчиняла знайомі двері, але вони не провадили туди, куди мали, залишала свою коробку з інвентарем на якихось сходах, але згодом не вміла її віднайти. Захоплювалась репродукціями натюрмортів, що висять на стінах, а потім думала, що вони мені снились. Тут діється щось дивне з простором. Простір не любить спіральних сходів, коминів і колодязів. Тоді він має тенденцію до розпаду на лабіринти. Найкраще триматись бар'єра колодязя, так, як я зараз, не дивитись ні вниз, ні вгору, а лише перед собою.
Раптом зупиняє мене якийсь звук, десь нижче діється щось, що звучить підозріло ритмічно, – пуфф, пуфф і скрипіння. Сходжу навшпиньки поверхом нижче, напружена, як кішка. Стогін, скрипіння, стогін, скрипіння. Що то? Наближаюсь до дверей, які схожі на усі двері Готелю. Тільки в шпарині біля підлоги бачу металеві кріплення і виразно чую ті дивні звуки і до того ж – сапання. Обережно прикладаю вухо до дверей, і зараз сапання робиться щораз скорішим, гвалтовнішим, а скрипіння – жахливішим. Відскакую налякана, робиться мені гаряче, брязкають ключі при паску.
З того боку все припиняється. Я тихенько вибігаю на сходи і поверхом вище підходжу до бар'єра. Клацають відщеплені кріплення, двері кімнати відчиняються, і чоловік у самій білизні виставляє голову у коридор. У руці він тримає якийсь прилад, повен пружин, щось таке, як складний еспандер.
Відступаюсь швидко під стіну. Мені важко заспокоїти розбурхану уяву.
Сходжу по темних звивистих сходах у підвал, де знаходяться наші туалети. Тут світло від гидких ламп денного освітлення. Добігаю до туалета і зачиняю за собою двері. Хлюпаюсь холодною водою, мию обличчя і руки, але це не дає бажаної прохолоди. Сідаю на унітаз. Не доходить сюди жоден звук. Стерильно, тихо, безпечно. Детально і зосереджено оглядаю порошок для миття ванн та туалетів, паперові рушники, велику купу туалетного паперу і писане рукою Міз5 Гапе оголошення – Коротка Історія Цивілізування Персоналу.
Найперше Miss Lang написала: «Як думаєш, чому Готель впровадив торбинки одноразового вжитку?» і підпис: “Miss Lang”. Але, ймовірно, жодна з дівчат не змогла відповісти на це запитання, бо внизу – наступна картка: