Чим більше часу і зусиль віддавав Д. якісь структурі, тим легше підпадала вона під розпад. Забруднювались очисні споруди, парки перетворювались на території найбільшої злочинності, стадіони – на тюрми, а пляжі – на кладовища отруєних нафтою птахів.
Тоді Д., стомлений і розчарований, напускав на свої міста шторми, пожежі, повені, засилля щурів і сарани.
В той час, коли Д. творив, а згодом – з прикрої необхідності – нищив свої міста, його дружина займалась в сусідній кімнаті безкінечною медитацією, перерваною лише час від часу повільною активністю готування легкої їжі та вкладанням речей на свої місця. Кожен її рух був практикою зен в мистецтві ведення дому. Часом вона ставала за його спиною і приглядалась до процесу творення (і нищення) міст, але і тоді Д. чув, як вона практикувала дихання животом. Увечері виходила на дві години до праці. Прибирала розкішну крамницю, повну гідного жадання добра, на якому навіть не затримувала свого погляду. Мила підлоги систематично та грунтовно, практикуючи зен у мистецтві прибирання крамниць.
– Ти мене кохаєш? – чув увечері її співучий голос, коли чекала на нього в ліжку.
Натискав тоді клавішу ESCAPE, і на екрані з'являлось два віконечка ТАК і НІ. Вибирав ТАК, і комп'ютер, буркочучи, готував світ до сну.
– Насолода не є задоволенням... – починала сонно його дружина, коли Д. шукав на її тілі клавішу ENTER.
Коли міста йому остаточно набридли, Д. роздобув програму, яку віддавна дуже хотів мати. Вона називалась SemiLife і симулювала процес еволюції.
Д. брав молоду планету, залиту первісним океаном. В праокеані, як сміття, плавали амінокислоти. Від них зачиналось усе. В цій грі не було випадковості. Був Д.
Тепер цілими днями він єднав амінокислоти в білку, повертав його вправо і вліво, підвищував і понижував температуру та тиск. Кидав на поверхню води блискавки. Розпалений цікавістю, прискорював час. Увечері, коли його довговолоса дружина пішла до праці, він одержав перші одноклітинні організми. Вночі з'явились на суші перші примітивні земноводні. Ранком Землею запанували плазуни. Бачив, що буде далі, і тому знищив планету.
– Чи хочеш залишити SemiLife? ТАК/НІ? – запитав комп'ютер.
Д. натиснув ТАК і підійшов до вікна, за яким виднілась затоплена в Нереальності вулиця. Д. вперше побачив, що занепад підточував місто-марево за вікном так само успішно, як і його міста. Сірі схудлі голуби обсіли карнизи з облущеною штукатуркою. Дощу не було вже цілий місяць. Жовта хмара відпрацьованих газів піднімалась у небо, наче душа небіжчика.
– Ти мене кохаєш? – питав комп'ютер у його сні.
Д. зауважив тоді, що на клавіатурі виникла додаткова клавіша: НЕ ЗНАЮ. Коли він її натиснув, то прокинувся. Жінка, що лежала біля нього кожної ночі, мала красиве спокійне обличчя. Її очі споглядали досконале обличчя Порожнечі.
Тієї ночі Д. створив людину. Але була це людина слабка та безлика. Мала лапи, пташине обличчя й очі без зіниць. Д. приглядався до її хаотичного життя, що текло в прискореному комп’ютерному часі. Життя, наповненого пошуками їжі й вічним страхом. Тому Д. із жалем визнав, що потрібно людину знищити та почати ще раз, із початку. Він наслав потоп і дощ вогню, бо нічого іншого не спало йому на думку. Однак те слабке створіння все це витримало, і Д. мучився, повен почуття вини та жалю. Зробив собі кави і смакував її гіркоту якраз тоді, коли безбарвний світанок почав уливатись крізь вікна у його кімнату.
Він перестав у який-небудь спосіб втручатися в життя створеної ним безликої істоти і бачив, як у програму, що йде своїми шляхами, вдираються хвилі занепаду. Люди бились між собою за свої уявні багатства, за плутані ідеї, за дружин, будівлі й цвинтарі. Поки він курив сигарету, у внутрішньому комп'ютерному світі вибухло і згасло кілька воєн. По спустошеній території Землі кочували цілі племена, мандрували позбавлені рідного краю люди. Д. заснув на кріслі, перед екраном, а коли прокинувся, в програмі SemiLife не було вже живих створінь. Плив пустий час з допомогою буркотіння комп'ютера.
– Чи хочеш почати гру ще раз? ТАК/НІ? – запитав блакитний екран.
– НІ.
Наступного тижня Д. опрацьовував нову програму, нову гру, яка мала шанси виправити все. Вона мусила вже на початку позбутись тенденції до занепаду. У цій грі можна буде створити світ від початку, ще раз, без помилок. Називалась SemiUniverse.
У неділю він зачав гру вперше.
– Дивись, – сказав своїй жінці, яка присіла на поручень крісла з пальцями, складеними в лікувальному мудри, – ото є Ніщо, яке містить безкінечну кількість вимірів усього.