Тоді-то непомітно я переходжу з частини господарчої у Частину для Гостей. Пізнаю це за запахом – мушу підвести голову, щоби його розпізнати. Часом мені це вдається: пахне чоловічим арманімом, або лягерфельдом, або розкішним, витонченим боухероном. Знаю ці запахи з дешевих проб в “Vogue”, знаю, як виглядають флакони. Пахне також пудрою, кремом проти зморщок, шовком, крокодилячою шкірою, кампарі, розлитим у ліжку, цигарками марки “Caprice” для вишуканих частунків. Це, власне, і є той своєрідний запах третього поверху. А радше не весь запах; радше перший пласт специфічного запаху третього поверху, який я впізнаю, немов давнього знайомого, тоді, коли поспішаю до своєї комірчини, де відбувається
Перевтілення
Я в рожево-білій уніформі вже по-іншому дивлюсь на коридор. Не шукаю запахів, не притягують мене власні віддзеркалення в мідних клямках, не прислухаюсь до своїх кроків. Тепер у перспективі коридору мене цікавлять понумеровані прямокутники дверей. За кожним з восьми цих прямокутників знаходиться кімната – чотирикутна спроституйована площа, котра щокілька днів віддається комусь іншому. Вікна чотирьох з них виходять на вулицю, де завше стоїть бородатий чолов'яга в шотландському строю і грає на волинці. Підозрюю, що це несправжній шотландець. Забагато в ньому ентузіазму. Біля нього – капелюх та монета, яка має притягати собі подібних.
Подальші чотири покої з вікнами на подвір'я вже не такі сонячні і завжди купаються в мороку. Усі вісім кімнат присутні в моєму мозку, хоч я їх ще не бачу. Мої очі помічають тільки клямки. На деяких з них висять таблички “Don’t disturb!”[1]. Тішусь, бо не в моїх інтересах заважати ані людям, ані їхнім кімнатам, і я волію, щоб вони не перешкоджали мені в спогляданні того, як у моє володіння переходить третій поверх. Інколи табличка сповіщає: “The room is ready to be serviced”[2]. Цей напис ставить мене в стан готовності. І є ще третій різновид інформації: брак інформації. Це енергетизує мене, трохи непокоїть і вмикає мою приспану до цієї пори інтелігентність покоївки. Часом, коли тиша по той бік дверей дуже виразна, мушу прикласти до них вухо і напружено слухати, а то Й навіть заглядати через дірку від ключа. Віддаю перевагу цьому, аніж опинитись зі стосом рушників всередині та несподівано натрапити на переляканого гостя, який ховає своє голе тіло, чи, що гірше, побачити гостя, зануреного в безпорадний сон так глибоко, що аж здається, ніби його нема.
Тому довіряю табличкам на дверях. Вони – віза, котра дає вхід в мініатюрний світ,
Світ номерів
Кімната 200 – порожня, ліжко зім'яте, трохи сміття і гіркий запах чийогось поспіху, перевертання у ліжку, гарячкового пакування. Той, хтось повинен був виїхати рано-вранці, певно, поспішав на летовище, може, на вокзал. Моє завдання – усунути сліди його присутності з ліжка, килима, шаф, шафочок, ванної, шпалер, попільничок, повітря. Це загалом не просто. Не вистачить звичайного прибирання. Рештки залишеної тут особовості попереднього гостя треба перемогти своєю безособовістю. Для того і існує Перевтілення. Рештки відображень того обличчя в дзеркалі не лише мушу зітерти ганчіркою, але й заповнити дзеркало своєю біло-рожевою безособовістю. Той запах, залишений через неуважність і поспіх, мушу заглушити своїм беззапахом. Для того я тут як особа офіційна, а через те, взагалі, мало конкретна. І, власне, це роблю. Найгірше з жінками. Жінки залишають після себе більше слідів, і йдеться не лише про те, що забувають дрібниці. Вони інстинктивно намагаються переробити готельні покої на замінники домівки. Вкорінюються, де тільки можуть, як насіння, що його несе вітер. У готельних шафах вони вішають якусь пекучу тужливість; у ваннах, в спосіб безсоромний, полишають своє жадання і покинутість. На склянках і цигаркових мундштуках легковажно залишають сліди своїх уст; у ванні – волосся. На підлозі розсипають тальк, що, як зрадник, відкриває таємниці їхніх стоп. Деякі з них, вкладаючись спати, не змивають макіяж, і тоді подушка, ця готельна хустина Вероніки, показує мені їхні обличчя. Не залишають, однак, чайових. Для цього потрібна чоловіча певність у собі. Позаяк для чоловіків світ завжди більше базар, аніж театр. Вони воліють за все заплатити, навіть про запас. Тільки тоді вільні, коли платять.
Наступним є
Номер 224, в якому мешкають пара японців
Вони тут досить довго, і в їхній кімнаті я почуваюсь знайомо. Встають рано-вранці, ймовірно, щоб нескінченно відвідувати музеї, галереї, крамниці, множити місто в фотографіях, тихо і гречно проходити вулицями та поступатись місцем у метро.