Кімната, яку вони займають, – вишукана двійка. Однак вона має вигляд, ніби не була заселена в якому-небудь сенсі. Немає тут речей, випадково залишених на комоді під дзеркалом. Вони не користуються ані телевізором, ані радіо, немає слідів пальців на мідній плитці з перемикачами. Нема також води в ванні, крапель на дзеркалі, крихт на килимі. Подушки не голублять форм їхніх голів. До моєї уніформи не липне їхнє погублене чорне волосся. І, що вже непокоїть, немає їхніх запахів. Пахне тільки готель “Capital”.
Біля ліжка бачу дві пари сандалів, чистих і охайних, акуратно розставлених, на мить звільнених від служби стопам. Одні більші, другі менші. На шафці лежить путівник, біблія кожного туриста, а у ванній поскладані туалетні причандали – функціональні, дискретні. Отож я перестеляю лише ліжко і роблю при цьому стільки безладу, скільки вони за місяць.
Хвилююсь, коли тут порядкую, бо дивує мене, що можна існувати в такий спосіб, ніби взагалі не існуєш. Присідаю на краю ліжка і поглинаю ту їхню відсутність. Зворушує мене ще й те, що японці завжди залишають невеликі чайові – акуратно складені монети на подушці, які я повинна забрати. То різновид листа, інформації. То така наша кореспонденція: вони, лишаючи мені ті чайові, ніби перепрошують, що так мало забирають мого часу, плата за брак шуму, за те, що не пристосувались до хаосу навколо. Вони смутяться, що може це мене розчарувати, розгнівати. Ці малі чайові – це вираз їхньої вдячності за те, що дозволяю їм бути так, як уміють, так, як хочуть. Намагаюсь поцінувати той їхній спосіб побачення зі мною – стелю їм те ліжко з любов'ю. Розгладжую подушки, ніжу простирадла, яких вони не в стані зім'яти, ніби їхні дрібні тіла менш матеріальні, ніж тіла інших.
Роблю це вільно, з повагою, відчуваю, що даю. Розпливаюсь у віддаванні; забуваюсь у собі. Пещу їхню кімнату, ніжно гладжу речі. І, певно, вони відчувають це зараз, коли їдуть у метро до чергового музею, в наступну експедицію до незвіданого міста. В очах розквітає їм на мить образ готельного покою, неясний сум, несподіване бажання повернутись, однак ні сліду мене. Моя любов, яку вони назвали б, напевно, співчуттям, не має обличчя, не має тіла в біло-рожевій уніформі. Отож вони залишають чайові не мені, а кімнаті, за її мовчазне тривання в просторах світу, за її постійність у нічим не поясненій непостійності. Дві монети, залишені на подушці, тримають до вечора ілюзію, що такі кімнати існують навіть тоді, коли їх не бачиш. Дві монети розвивають один істотний страх – що світ існує тільки тоді, коли дивишся на нього, а поза тим нічого нема.
Сиджу так і нюхаю Холод та пустку цього покою, повна поваги до пари японців, яких знаю тільки з нематеріальної форми стопи в покинених сандалях.
Зараз, однак, мушу піти з цієї малої святині. Роблю це тихо, ніби переводжу подих, і сходжу на півповерх, бо, власне,
Час пити чай
Біло-рожеві княжни інших поверхів вже сидять на сходах, гризуть тости, що стікають маслом, та запивають їх кавою. Біля мене сідає Марія, що має вроду індіанки, далі Анжело від Брудної Білизни і Педро – хіба від Чистої, бо є такий поважний. У нього борода з сивиною і густе, чорне волосся. Міг би бути місіонером, монахом-вербувальником, який присів на сходах у своїх натхненних подорожах. До того ж читає «Володаря мух» і підкреслює деякі слова олівцем, а деякі запиває кавою.
– Педро, яка твоя рідна мова? – питаю.
Він підводить голову над книжкою, прокашлюється, ніби прокинувся, видно, що він тлумачить собі в голові моє питання на ту свою мову. Пізнати це по його хвилинній відсутності. Мусить мати час, щоб повернутись звідкись звідти, з глибини себе, розворушитись, знайти той основний в собі ритм, окреслити його одним словом, перекласти слова і врешті їх висловити.
– Кастильська.
Раптом мене огортає несмілість.
– А де ця Кастилія? – питає Ана, італійка.
– Кастилія-Бастилія, – каже філософічно Весна, красива югославка.
Педро малює олівцем якийсь контур і, вишукуючи слова, доходить до древніх часів, коли люди з якогось приводу мандрували величезними просторами того, що ми сьогодні називаємо Європою і Азією. В своїх мандрах вони змішувались поміж собою і осідали, а згодом рушали далі, несучи з собою власні мови, як прапори. Вони створювали великі родини, хоча й особливо не знались між собою, а єдиними тривалими речами в тому всьому були слова.
Запалюємо сигарети в той час, коли Педро робить креслення і доводить подібності, добуваючи зі слів серцевину, ніби виймає кісточки з вишень. Для тих, хто розуміє той виклад, поволі стає ясно, що всі ми, що сидимо тут, на цих сходах, і п'ємо каву та їмо тости, всі розмовляли колись однією і тою самою мовою. Ну, може, не всі. Не наважуюсь питати про свою мову, та й Мурра з Нігерії вдає, що не розуміє. А коли Педро розгортає над нами темну, густу хмару передісторії, всім хочеться під неї втиснутись.