– Ніби якась Вавилонська вежа, – підсумовує Анжело.
– Так можна було б це визначити, – киває сумно головою кастильянець Педро.
А ось і Маргарет. Прибігає, спізнившись, як звичайно. Їй завжди бракує часу, завжди вона десь позаду. Маргарет – моя; говорить тою самою мовою, отож її світле, зарожевлене зусиллям обличчя видається мені радісно близьким. Я наливаю їй чаю і мащу тост маслом.
– Честь, – шелестить вона, і це стає знаком до розпаду розмови на всякі можливі мови.
І вже всі рожево-білі панни гомонять по-своєму; слова, як дерев'яні колоди, тріскотять, спадають по сходах наниз до кухні, пральні, складів з білизною. Чути, як вібрує від них фундамент готелю “Capital”.
Шкода, але перерва вже закінчується, і треба повертатись на свій поверх, де чекає
Решта кімнат
Розходимось, балакаючи, але одразу ж довгі коридори накидають нам мовчання. І так уже буде. Мовчання – то цнота покоївок в усіх готелях світу.
226-й щойно замешканий. Валізки ще не розпаковані, газета не розгорнена. Чоловік (бо чоловіча косметика в ванній), напевно, – араб (арабські написи на валізці, арабська книжка). Але зараз собі думаю: що мені до того, звідки черговий гість Готелю і що тут робить. Я здибаюсь з його речами. Людина – лише привід, для якого всі ці речі з'явились тут, лише фігура, яка переміщує речі в часі і просторі. Власне кажучи, всі ми – гості речей, таких малих, як одежа, і таких великих, як готель «Сарітаї». Цей араб, і японці, і я, і навіть Міз5 апе. Нічого не змінилось від часів, про які оповідав Педро. Іншого вигляду набули готелі та багажі, проте подорож триває далі.
У кімнаті нема багато роботи. Гість повинен був приїхати вночі, навіть не вкладався в ліжко. Зараз вийшов, мабуть, у справах, а розпакується, коли повернеться. Або поїде далі, у світ, піддаючись звабам подорожі своїх речей. У ванній зауважую з задоволенням, що він не мився, а замість туалетного паперу використовував серветки для обличчя.
Він мусив бути знервованим або неуважним, що свідчить про те, що раптом відчув себе відчужено, коли таксі привезло Його сюди вночі з летовища.
В таких випадках приходить зненацька бажання сексу. Ніщо так не підкорює світ, як секс. Напевно, він швидко вибіг на пошуки тіл жіночих чи чоловічих, тих слабких човнів, які безболісно перевозять через кожен неспокій, кожен страх.
Кімната 227 є такою самою, як 226. Така сама одиничка. Тільки тут гість мешкає довший час. Я не пам'ятала б цього, якби не той самий запах цигарок, алкоголю і безладу. І те саме поле битви, яке лякає мене: розставлені всюди склянки з недопитими напоями, цигарковий попіл, розлитий сік, відро для сміття повне пляшок з-під горілки, тоніку, коньяку. Запах замкненого кола і безнадії. Відчиняю вікно, вмикаю кондиціонер, але це ще більш поглиблює атмосферу ситуації безвихідності, тому що показує контраст між тим, що свіже і здорове, і тим, що затхле і хворе. Той тип (кільканадцять краваток накинутих на двері шафи) інший, аніж решта гостей. Не тільки через те, що п'є і творить безлад, але через те, що запам'ятовується. Він не пильнує меж показу себе і вираження через свої речі. Не дбає про зовнішній вигляд. Виливає весь свій внутрішній розгардіяш і віддає Його в руки когось такого, як я. Почуваюсь тут санітаркою, і навіть це мені до вподоби. Перестеляю ліжко, зранене нічним безсонням, змиваю рани від соків зі столу, витягую пляшки з тіла кімнати, немов витягую колючки. Навіть прибирання пилососом – це промивання ран. На кріслі акуратно складаю новенькі і дорогі забавки, куплені, напевне, вчора, – плюшеві прояви болісного почуття вини. Той тип повинен був довго стояти перед дзеркалом і вибирати краватки. Може, він навіть міняв костюми, однак кожен різновид себе був йому огидний. Згодом пішов до ванної – на вмивальнику стоїть недопитий напій. Він був незграбним і безпомічним, вилив шампунь на кахель і намагався його витерти білим рушником. Пробачаю йому це. Виправляю ці його помилки. Упорядковую його косметику. Знаю, що він боїться постаріти. Ось крем проти зморщок, пудра, туалетна вода найкращої якості. Є також рум'яна і туш для очей. Щоранку, наляканий чужістю свого обличчя, він мусить ставати перед дзеркалом і неслухняними руками повертати йому попередній вигляд. Хитається, недобачає, присувається до дзеркала, бруднить його пальцями. Розливає шампунь, лається, Хоче витерти його, а потім по-англійському, французькому чи німецькому каже: «Срав я на нього». І він уже хоче вийти у світ таким, яким є, але коли бачить себе в дзеркалі, капітулює, повертається і закінчує макіяж. Флюїд ховає зморшки розчарування навколо рота і темні тіні під очами, знаки того, що він не спить по ночах, і темні плями на бороді, доказ, що потребує ліків. Слід туші приховує почервоніння очей. Кінець кінцем вдається йому вийти, а як повернеться, повинен застати ванну без слідів свого занехаєння. І я тут для того, щоб йому пробачити. В певний момент навіть спадає мені на думку, щоб залишити йому цидулку, на якій написала б лише: «Пробачаю тобі», а він прийняв би ці слова, ніби написала їх сама Рука Божа, і повернувся б туди, де діти чекають на ці плюшеві іграшки, де краватки мають своє місце. В шафах, де можна із запухлим від пиятики обличчям, із склянкою в руці вийти на терасу і крикнути світу певним голосом: «Срав я на тебе!»