Але то Воля Божа, і якщо діється так, як діється, то, очевидно, має це якийсь глибокий сенс. Я залишаю кімнату, готову до приїзду свого завжди тимчасового мешканця.
На коридорі минаю Анжело, що несе мішки з брудною білизною. Усміхаємось одне одному. Відчиняю двері кімнати 223, і перший погляд ока дозволяє твердити, що в кімнаті цій мешкають
Молоді американці
Бо жодна з нас не любить прибирати кімнати, в яких мешкають молоді американці. Нема тут жодного упередження. Ми не маємо нічого проти Америки, навіть нею захоплюємось і тужимо за нею, хоч багато з нас ніколи не бачили її. Але молоді американці, які зупиняються в готелі “Capital”, творять бездумний, дурний безлад, безлад, у якому немає сенсу, нема справжнього значення. Цей безлад несправжній, бо не дає жодної сатисфакції від його прибирання. Власне кажучи, не можна його прибрати; навіть коли поставиться все впорядковано і почергово, коли вимиються плями і сліди бруду, коли розгладяться всі зморшки на покривалах і подушках, коли вивітряться скупчені запахи, то цей безлад зникне лише на якусь мить, а радше сховається десь унизу і там буде чекати на повернення своїх господарів. Прокине його легкий скрегіт ключа в замку, і тоді накинеться він на кімнату.
Такий безлад можуть зробити лише діти: почищений до половини апельсин на постелі, чашки для полоскання зубів повні соків, розчавлений тюбик пасти на килимі, обрізки паперів, розкладені, як колекція, ярлики від одежі з найкращих крамниць, подушки втиснуті до шафи, напівзламаний готельний олівець, речі з валізки висипані на крісло, заадресовані листівки без тексту поздоровлень, ввімкнутий телевізор, загорнуті фіранки, шкарпетки і труси сушаться на кондиціонері, розсипані цигарки, попільнички повні зерен кавуна.
Номер, у якому мешкають американці, засмічений, позбавлений своєї поважності, він ніби поблажливо заприятелював із ними. Власне, красивий рожево-бежевий 223 є спрофанований у цей спосіб. Він має вигляд поважного старшого джентльмена, перебраного паяцом.
Коли я сюди заходжу, болить мені. Стою мить без руху і оцінюю розміри цього погрому. Кімната схожа на мале поле битви. Ці шовкові дорогі сукні, недбало перекинуті через поручні крісла, запах вишуканих парфумів, безпечності, багатства, фізичної сили, запах метра дев'яносто вісім, нерахування з порядком, який є інтегральною частиною речей; ціла та нервова активність, незважання на теперішнє і брак розуміння, що це воно є зародком святої прийдешності, – будить в мені страх. Це одна сторона тієї битви. По другу сторону – стабільна, конкретна, теперішня і незмінна 223. І я стаю на її бік.
Поволі і систематично берусь до складання речей, але Речей Особистих не торкаю. Може бути, що вони вже призвичаєні до буття не на своїх місцях.
Час плине тут стрибками, а я роблюсь щораз більше неспокійною. Телевізор журчить, канал CNN закидає мене новинами з дзюркотливого світу, а світ запевняє канал CNN, що він десь там існує, завжди повен молодих американців. Мій неспокій росте, жести стають замашними і знесиленими, я починаю поспішати, починаю дивитись на годинник, починаю виходити з моменту «зараз» і ставати однією ногою вже в момент «потім». Кляну про себе: “Shit!” Співаю: Yankee doodle went to town... Лишаю мокру ганчірку на дерев'яному столику. Це страшна недбалість, дерево знебарвлюється від вологості. Починаю заражатись. Мушу втікати до ванної, де вже не чути того шуму, а коли мені поволі вдається позбирати порозкидані рушники, губки, мила і флакони, коли я можу закрити двері до ванної і зосередитись на головному, робиться цілком тихо.
Ванна кімната – це наволочка помешкання, спідня сторона життя. У ванні після купелі зостається волосся, змитий зі шкіри бруд осідає на стінках. Кошик повен використаних тампонів, серветок і вати. Ось бритва для гоління ніг, ось дзеркальце для витискання вугрів і роблення макіяжу, що сховає всі непевності. Ось тальк, щоб не потіли стопи, ось прилад, щоб робити клізму, і косметичка з презервативами. Ванна кімната не зуміє замовчати цей другий бік життя. Я прибираю ванну, можливо, навіть боюсь знищити ці сакральні докази проминальності людей, які тут мешкають. Може, вони повинні про це знати. Може, вони не мали нагоди бачити того по телевізору, в газетах, які змішують все зі всім, накладають одне на інше, як в гамбургері, може, не навчено їх цього в школі, не було цього у фільмах, Армстронґ не знайшов цього на Місяці – що розпадаємось з кожною хвилиною. Живучи вмираємо. Так само вони, як і я.