Це мене зближує з ними, з тими багатими, енергійними американцями, такими відмінними від мене. Мають же вони свою неуявну країну, інший ритм, апельсиновий сік на кожен сніданок і мову, якою говорить увесь світ. Дві тисячі літ тому були б вони римлянами, а я мешкала б у провінції, у віддалених кутках Імперії, в якійсь Галлії, в якійсь Палестині. Але і вони, і я маємо тіло з тої самої глини, а може, з того самого пороху, тіло, яке губить волосся, старіється і зморщується та зоставляє на гладких краях ванни віночок бруду. Коли кладу чисті рушники і вішаю свіжі халати, то маю таке глибоке відчуття спільності в нашій марноті, що аж нерухомію. Це ж саме трапляється зі мною, коли, наприклад, в ліжку багатої і впевненої в собі жінки, яка приїхала на важливий науковий конгрес, знаходжу потертого старого ведмедика, вбраного в немовлячу одежину. Або коли в апартаменті якоїсь Великої Людини Успіху постіль волога від поту. Це Страх стелить їм ліжка – та кістлява покоївка. Дякувати Богу, що існує. Без неї були б ми як старці божі – сильні, впевнені у собі, пихаті та дурні. А зараз, коли лежать вони так у своїх ліжках після днів, повних справ, грошей, екскурсій, закупів, важливих зустрічей, і не можуть заснути, а коли вдивляються в складний орнамент шпалер на стіні, їхні стомлені очі починають помічати в тому ритмічному візерунку якусь рису, дірку, непослідовність. Вони починають бачити там подряпину, побляклість, той різновид пилюки, який не вдається зітерти, бруду, що не можна змити. В такі моменти килими лисіють, як Хворі жінки, а в довершеності тюлевої фіранки ховається випалена цигаркою дірка. Атлас подушок розлазиться на рубцях, іржа добирається до клямок та залізних обрамлень. Ребра меблів стираються, плутаються торочки на шторах. Тоді плед втрачає свою пружність і слабне від старості. Смердить пилюкою. Я навіть знаю, що ці люди тоді роблять. Вони встають, трясуть головою і випивають чогось міцного чи ковтають снодійну таблетку. Лежать із закритими очами, лічать баранів, аж поки сон визволяє їх від загрозливих думок. Ранком ця хвиля з ночі видається їм нереальною і не відрізняється від болісних снів. Чи хтось не бачить часом?
Стою, зіпершись на двері ванни. Праця закінчена. Хочеться курити.
Маю зараз на вибір дві кімнати: 228 і 229. Зважуюсь на 229, кабалістична сума цифр якої виходить
Тринадцять
Це цифра надміру і обману, саме таким є те мешкання, позаяк 229 має свої властивості: притягує, обіцяє, несе несподіванки. Само по собі ніби подібне до інших: з правого боку – ванна, короткий коридор і все решта: ліжко, накрите коричневим покривалом, шпалери з відтінками сірого, квітчасті штори, комод і дзеркало. А однак справляє враження більш порожнього, аніж всі інші. Тут чую своє власне дихання, бачу свої долоні, набубнявілі від води, менше відбиваюсь випадково в дзеркалах. Завжди, коли входжу до цієї кімнати, нерухомію від напруги. Минулого тижня мешкала тут пара коханців, може, молоде подружжя. Зім'яли ліжко, порозкидали рушники, порозливали шампанське. Позоставались після них жовті плями на простирадлі, величезний кошик квітів, свідчення любовних присягань. З жалем повинна була його викинути. Цю кімнату важче довести до стану нагальної готовності, бо має вона своє обличчя. Приймає людей із наміром. Підозрюю, що після першої проведеної у ній ночі вона ловить їх в свої тенета, непокоїть снами, затримує надовше, збуджує спрагу і розладнує плани. Два тижні тому його мешканці забули закрутити крани в ванній. Вода вилилась на коридор, залила пухнасті килими, підмила золочені шпалери. Налякані гості стояли, загорнуті в простирадла, а персонал бігав з ганчірками.
– Нічого не сталось! Нічого не сталось! – повторював Запата, викручуючи мокрі ганчірки, але його обличчя говорило інше – що сталось щось жахливе – дурні, бездумні люди піднесли руку на готель “Capital”.
І завжди для таких подій є, власне, 229.