Голос у Рафаеля був такий слабкий, що він не міг крикнути й був змушений слухати цю жахливу балачку. І все ж він був такий роздратований, що підвівся з постелі й став на порозі.
— Старий паскудо! — гримнув він на Жонатаса. — Ти що, надумав стати моїм катом?
Селянка подумала, що це привид, і втекла.
— Не смій більш ніколи допитуватися про моє здоров’я! — провадив Рафаель.
— Слухаюсь, пане маркіз, — відповів старий слуга, втираючи сльози.
— І надалі добре зробиш, коли не приходитимеш, поки я не покличу.
Жонатас рушив був до дверей, але, перше ніж піти, кинув на маркіза погляд, сповнений відданості й гіркого жалю; Рафаель прочитав у тому погляді свій смертний вирок. Тепер він ясно бачив справжній стан речей; самовладання покинуло його. Він сів на порозі, схрестив на грудях руки й понурив голову. Переляканий Жонатас підступив до свого хазяїна:
— Ласкавий пане...
— Геть! Іди геть! — крикнув недужий.
Другого ранку Рафаель, вибравшись на скелю, всівся в порослій мохом розпадині, звідки видно було стежку, що вела з курортного селища до його житла. Внизу він побачив Жонатаса, що знову розмовляв з овернкою. Його проникливість, що досягла незвичайної сили, підступно шепнула йому, що означає похитування головою, безнадійні жести, весь простосердо-зловісний вигляд цієї жінки, і в тиші вітер доніс до нього фатальні слова. Охоплений жахом, він сховався на найвищих вершинах і пробув там до вечора, неспроможний відігнати похмурі думи, на лихо для нього навіяні тим жорстоким співчуттям, предметом якого він був. Раптом овернка сама постала перед ним, як тінь у вечірньому присмерку; поетична гра уяви перетворила, для нього її чорне вбрання з білими смужечками на щось подібне до сухих ребер привида.
— Вже роса впала, паночку, — сказала вона. — Коли зостанетесь — лиха напитаєте. Пора додому. Шкідливо дихати вогкістю, та й не їли ви нічого з самого ранку.
— Прокляття! — крикнув він. — Дай мені спокій, стара чаклунко, а то поїду від вас! Досить того, що ви мені щоранку могилу копаєте, — хоч би вже ввечері не копали!
— Могилу, паночку? Могилу вам копаю? Та де ж це вона, ваша могила? Та я вам з усього серця зичу, щоб ви прожили стільки, як наші дідусь, а не могили! Могила! В могилу завше поспіємо...
— Годі! — сказав Рафаель.
— Зіпріться на мою руку, паночку!
— Не хочу!
Жалощі — це почуття, яке найтяжче терпіти від інших людей, надто коли справді є привід для тих жалощів, їхня ненависть — це зміцнювальний засіб, вона надає сенсу твоєму життю, вона надихає на помсту, але співчуття убиває нас, воно ще збільшує нашу слабкість. Це — скрадливе зло, це — зневага в подобі ніжності або образлива ніжність. Рафаель бачив до себе в столітнього діда співчуття переможне, в дитини — зацікавлене, в жінки — настирливе, в чоловіка — корисливе, але хоч би в якій формі виявлялось це почуття, воно завжди звістувало смерть. Поет з усього створює поетичний твір, похмурий або веселий, залежно від того, який образ привернув його увагу, його захоплена душа відкидає півтони й завжди вибирає яскраві, різкі барви. Співчуття оточення створило в серці Рафаеля жахливу поему скорботи й смутку. Забажавши наблизитись до природи, він, мабуть, і не подумав про те, які відверті природні почуття. Коли він сидів де-небудь під деревом, як йому здавалось, — у цілковитій самотності, і його терзав невідчепний кашель, після якого він завжди почував себе розбитим, він раптом помічав блискучі живі очі хлопчика, що по-дикунському причаївся в траві й стежив за ним із тією дитячою цікавістю, в якій поєднуються і втіха, і насмішка, і якийсь особливий інтерес, гострий, а воднораз якийсь бездушний. Грізні слова ченців-трапістів «Брате, треба помирати», — здавалось, читалися в очах селян, із якими жив Рафаель; він не знав, чого дужче боявся: чи їхніх наївних слів, чи мовчанки. Все в них сковувало його. Якось уранці він побачив, що якісь двоє в чорному ходять поблизу, позирають на нього нишком, вистежують; а потім, удаючи, ніби вийшли погуляти, вони звернулись до нього з банальними запитаннями, і він коротко відповів на них. Він зрозумів, що це лікар і священик з курорту, підіслані, ймовірно, Жонатасом, або покликані хазяями, а може, просто принаджені запахом близької смерті. Він уявив собі власний похорон, чув співи священиків, міг порахувати свічки, — і тоді красоти розкішної природи, на лоні якої, як йому здавалось, він віднайшов життя, повивалися для нього жалобним флером. Усе, що колись обіцяло йому довге життя, тепер пророкувало близький кінець. Другого дня, вдосталь наслухавшись скорботних і співчутливо-жалісливих побажань, якими його проводжали господарі, він поїхав до Парижа.