Проспавши в дорозі цілу ніч, він прокинувся, коли проїздили однією з найвеселіших долин Бурбонне і мимо, ніби невиразні образи сну, стрімко летіли селища й мальовничі краєвиди. Природа з жорстокою грайливістю виставляла себе перед ним напоказ. То річка Альє розгортала в прекрасній далині свою лиснючу стрічку, то сільця, що притулилися в ущелинах серед бурих скель, показували шпилі своїх церков, то, після одноманітних виноградників, у видолинках раптом виростали млини, мелькали то там, то там гарні замки, село, що тулилось по узгір’ю, шлях, обсаджений величними тополями; нарешті неозора, всипана алмазними іскрами водяна гладінь Луари заблищала серед золотавих пісків. Спокус — без кінця! Природа, збуджена, жива, як дитина, ледве стримуючи жагу й соки червня, фатальним чином притягала до себе потьмарені погляди хворого. Він зачинив віконця карети й знову заснув. Надвечір, коли Кон уже лишився позаду, його розбудила весела музика, і перед ним розгорнулась картина сільського свята. Поштова станція стояла коло самого майдану. Поки перепрягали коней, він дивився на веселі сільські танці, на заквітчаних дівчат, гарненьких, метких, на жвавих юнаків, на розчервонілих підхмелених дідів. Хлоп’ята вибрикували, старі баби гомоніли між собою й пересміювались. Довкола стояв веселий гомін, радість ніби прикрасила й убрання, й розставлені столи. Майдан і церква мали святковий вигляд, здавалось, наче дахи, вікна, двері теж прибрались. Як усім умирущим, Рафаелеві ненависний був бодай найтихіший шум, він не міг придушити в собі гнітючого почуття, йому захотілося, щоб скрипки змовкли, захотілося спинити рух, заглушити крики, розігнати це зухвале свято. Зі скрухою в серці він сів у екіпаж. А коли знову глянув на майдан, то побачив, що веселощі хтось ніби сполохав, що селянки розбігаються, лави спорожніли. На помості для оркестру тільки один сліпий музика грав на кларнеті верескливу танечну мелодію. В цій музиці без танцюристів, у цьому самотньому старому з потворним профілем, що стояв під липою, скуйовджений, одягнений у дрантя, ніби фантастично втілилось побажання Рафаеля. Линув дощ, справжній червневий дощ, який несподівано рине на землю з насичених електрикою хмар і так само несподівано вщухає. Це було так природно, що Рафаель, глянувши, як вихор несе по небу білясті хмари, й не подумав глянути на шагреневу шкіру. Він пересів у куточок карети, і скоро вона знов покотилася шляхом.
Другого дня він уже був у себе вдома, в своїй кімнаті, коло каміна. Він наказав напалити тепліше: його морозило. Жонатас приніс листи. Всі вони були від Поліпи. Він поквапно розкрив і розгорнув першого, ніби це було звичайне звідомлення збирача податків. Він прочитав початок:
«Поїхав! Але ж це втеча, Рафаелю. Як же так? Ніхто не може сказати мені, де ти. А коли я не знаю, то хто ж тоді знає?»
Не захотівши читати далі, він холодно взяв листи і, кинувши їх у камін, став тьмяним, безживним поглядом дивитись, як вогонь пробігає по напахченому папері, як вогонь скручує його, як папір твердне, гнеться й розсипаєтся на шматочки.
На попелі скрутились напівобгорілі клаптики, і на них іще можна було розібрати то початок фрази, то окремі слова, то якусь думку, що її кінець був знищений вогнем, і Рафаель машинально захопився цим читанням.
«Рафаелю... сиділа коло твоїх дверей... чекала... Примха... корюся... Суперниці... я — ні!.. Твоя Поліна... кохаю. Поліни, отже, більш нема?.. Якби ти хотів мене кинути, то не зникнув би так... Вічне кохання... Вмерти...»
Від цих слів у ньому озвалось сумління; він схопив щипці й врятував з вогню останній клаптик листа.
«Я нарікала, — писала Поліна, — але не скаржилась, Рафаелю! Розлучаючись зі мною, ти, певне, хотів уберегти мене від якогось горя. Колись ти, може, вб’єш мене, але ти надто добрий, щоб мене мучити. Більш ніколи не тікай так. Пам’ятай: я не боюся ніяких страждань, але тільки коло тебе. Горе, яке я терпіла б через тебе, вже не було б горем, — у серці моєму куди більше любові, ніж я тобі показувала. Я все можу стерпіти, аби не плакати далеко від тебе, аби тільки знати, що ти...»
Рафаель поклав на камін обгорілі клапті листа, тоді знову кинув їх у вогонь. Цей аркушик був надто живим образом його кохання і його фатальної долі.