— О! О! — вигукнув він. — Осьде відбиток того, що на Сході називають Соломоновою печаттю.
— То ви її знаєте? — спитав торговець, тричі сапнувши носом так значуще, що ніякі слова не виразили б того повніш.
— Де в світі є такий простак, що повірить у цю маячню? — вигукнув юнак, ображений цим безмовним сміхом, повним їдкого глуму. — Хіба ви не знаєте, — додав він, — що тільки забобони Сходу приписали містичній формі й брехливим знакам цієї емблеми казкову могутність? І чого вас так дивує, що я про неї знаю? А якби я говорив про сфінксів чи грифонів? Хоча існування їх допускається принаймні в міфологічному розумінні.
— То ви орієнталіст? — запитав старий, — Може, прочитаєте ці слова?
Він підніс лампу ближче до талісмана, що його юнак оглядав із зворотного боку, і звернув його увагу на літери, врослі в клітинну структуру чудесної шкіри, неначе вони народилися разом із твариною, якій шкіра колись належала.
— Признаюся, — вигукнув незнайомець, — що не розумію, яким способом можна було так глибоко відтиснути ці літери на шкірі дикого осла.
І, жваво обернувшись до столів, завалених рідкісними старожитностями, почав неначе щось шукати поглядом.
— Чого ви хочете? — спитав старий.
— Якогось інструмента — розрізати шкіру, щоб побачити, витиснені ці літери чи врізані в неї.
Старий простяг юнакові свого стилета; той узяв і спробував розрізати шкіру там, де були слова, та коли він зняв тоненький шар шкіри, літери з’явились так виразно й такі тотожні з тими, що були на поверхні, аж якусь мить йому здавалося, ніби він нічого не зрізав.
— Майстри Сходу знали таємниці справді дивовижні, — сказав він, дивлячись на арабський напис із якоюсь тривогою.
— Так, — погодився старий, — легше зіпхати все на людей, ніж на Бога!
Таємничі слова були розміщені отак:
Маючи мене, матимеш усе.
Але твоє життя буде належати мені, бо колись так захотів Бог.
Бажай, і твої бажання здійсняться.
Але розміряй свої бажання зі своїм життям.
Воно — тут.
Із кожним бажанням я меншатиму, як твій вік.
Хочеш мене? Бери.
Бог тебе почує.
Хай буде так!
— О, то ви вільно читаєте санскрит? — здивувався старий. — Може, ви подорожували по Персії чи Бенгалії?
— Ні, пане мій, — відповів юнак, зацікавлено обмацуючи символічну шкіру, таку негнучку, ніби вона була металева.
Старий торговець узяв лампу з колони, куди був поставив її, і кинув на юнака сповнений холодної іронії погляд, що ніби промовляв: «От він уже й не думає про смерть».
— Це жарт чи таємниця? — спитав молодий незнайомець.
Старий похитав головою й поважно сказав:
— Я не знаю, як відповісти вам. Я пропонував страхітливу могутність, яку дає цей талісман, людям, енергійнішим, ніж ви, як мені здається; але вони тільки посміялися з того впливу, який він нібито може справити на їхню майбутню долю, і ніхто не хотів ризикнути й укласти цю угоду, так фатально пропоновану бозна-якою силою. Я згоден з ними: я завагався, стримався і...
— І навіть не спробували? — перебив його юнак.
— Спробував? — здивувався старий. — Якби ви стояли на Вандомській колоні, чи спробували б ви кинутися з неї вниз? Хіба можна спинити плин життя? Чи міг коли хтось поділити на частини смерть? Перше ніж увійти до цього кабінету, ви надумались відібрати собі життя, але враз вас захопила ця таємниця, і ви вже забули про смерть. Дитино! Кожен ваш день хіба не ставив перед вами куди цікавішу загадку, ніж оця? Слухайте ж! Я бачив розпусний двір часів Регентства[31]. Як ви, я тоді був у злиднях, я жебрав на хліб; і все ж дожив до ста двох років, став мільйонером, нещастя дало мені багатство, невідання мене просвітило. Зараз я в кількох словах відкрию вам велику таємницю людського життя. Людина виснажує себе двома несвідомими діями, що вичерпують джерела її життя. Усі форми, яких набирають ці дві причини смерті, виражають двоє дієслів: хотіти й могти. Між цими двома межами людських діянь є ще одна формула, якою володіють мудреці, і я завдячую їй щастя й довгий вік. Хотіти — спалює нас, могти — руйнує; але знати дає нашому слабкому організмові змогу постійно перебувати в спокої. Отак бажання чи хотіння мертве для мене, воно вбите думкою; діяння або можливість звелися у мене до задоволення потреб мого організму. Одне слово, я зосередив своє життя не в серці, яке може розбитись, і не в почуттях, що притуплюються, а в мозку, що не зношується і переживає все. Ніякі надмірності не спустошили ні моєї душі, ні мого тіла. Тим часом я бачив весь світ. Моя нога ступала на найвищі гори Азії й Америки, я пізнав усі людські мови і жив за всяких урядів. Я позичав гроші китайцеві під заставу тіла його батька, я спав у наметі араба, поклавшись на його слово, я підписував угоди в усіх європейських столицях, я без страху лишав своє золото у вігвамі дикуна; одне слово, я здобув усе, бо вмів усе нехтувати. Єдине моє прагнення було — бачити! А бачити — хіба це не означає знати? О! Знати, юначе, хіба це не насолода подумки? Хіба це не означає відкривати саму суть факту і проникати в саму глибину його? Що лишається від матеріального володіння? Лише ідея. Судіть же самі, яке має бути прекрасне життя тієї людини, котра, спромігшись відбити всю дійсність у своїй думці, переносить джерела щастя у свою душу й здобуває тисячі ідеальних насолод, очищених від земного бруду! Думка — це ключ до всіх скарбів, вона дає радощі скупому, не завдаючи йому турбот. І ось я витав над світом, мої насолоди завжди були тільки духовними. Мої бенкети полягали в спогляданні морів, людей, лісів, гір! Я все споглядав, але спокійно, без утоми: я ніколи нічого не жадав, я тільки чекав. Я гуляв по світах, як по садку своєї оселі. Те, що люди називають прикрощами, захопленнями, прагненнями, злигоднями, смутком, — усе це для мене лише думки, які я обертаю в мрії; замість відчувати їх, я їх виражаю, я їх тлумачу; замість дозволяти їм, щоб пожирали моє життя, я їх драматизую, я їх розвиваю, я ними розважаюся, немов романами, що їх читаю внутрішнім зором. Ніколи не перевтомлювавши свого організму, я й досі тішуся міцним здоров’ям. Моя душа успадкувала всю силу, якої я не розтратив, ця голова ще й досі багатша, ніж мої крамниці. Ось де, — сказав він, ляснувши себе по лобі, — ось де справжні мільйони. Я проводжу чудові дні, бо вмію бачити минуле, я викликаю перед очі цілі країни, міста, картини океану, найпрекрасніші образи історії! Я маю уявний гарем, у якому володію всіма жінками, що їх ніколи не мав. Я часто бачу ваші минулі війни, ваші революції й міркую про них. Чи можна віддавати перевагу гарячковому, легковажному захопленню чиєюсь плоттю, більш чи менш розквітлою, чиїмись формами, більш чи менш округлими, чи можна віддавати перевагу катастрофам ваших оманливих надій перед високою здатністю створювати в душі цілий світ, перед безмірною втіхою рухатись, не знаючи кайданів і пасток часу й простору, перед утіхою осягати все, бачити все, перехилятися через край світу, щоб запитувати інші світи, щоб слухати Бога! Тут, — крикнув він гучним голосом, показуючи на шагреневу шкіру, — злиті в одне хотіння і змога! Тут ваші соціальні ідеї, ваші надмірні жадання, ваша нестриманість, ваші радощі, які вбивають, ваші болі, які змушують жити занадто напружено: адже страждання — це, можливо, тільки надміру гостра насолода. Хто може визначити ту точку, де насолода стає болем або де біль ще лишається насолодою? Хіба найяскравіше світло ідеального світу не тішить око, тоді як найлюбіші тіні світу фізичного завжди ранять його? Хіба мудрість не полягає в знанні? І що таке божевілля, як не надмір хотіння чи змоги?
31
Двір Філіппа Орлеанського, який був регентом у 1715–1723 рр. за неповноліття короля Людовіка XV.