— Е! Тепер... — відказав перший співрозмовник. — Тепер нам лишається...
— Що? — спитав другий.
— Злочин...
— Ось слово, високе, як шибениця, і глибоке, як Сена, — зауважив Рафаель.
— Е, ти не зрозумів мене. Я говорю про злочини політичні. Сьогодні з самого ранку я заздрю тільки життю змовників. Не знаю, чи доживе ця фантазія до завтра, але цього вечора безбарвне життя нашої цивілізації, одноманітне, як рейки залізниці, сповнює моє серце огидою! Мене ваблять такі злигодні, як ті, що їх зазнали французи, коли відступали від Москви, тривоги «Червоного корсара»[40], життя контрабандистів. Оскільки у Франції вже нема ордену картезіанців, я б хотів принаймні до Ботані-бею[41] — чогось ніби лікарні, призначеної для маленьких лордів Байронів, які, зіжмакавши життя, мов серветку після обіду, не мають більше чого робити — хіба що розпалити пожежу у себе в країні, прострелити собі голову, влаштовувати республіканські змови або вимагати війни...
— Емілю, — палко сказав Рафаелів сусід промовцеві-мізантропові, — якби не Липнева революція, я став би священиком, жив тваринним життям у якомусь глухому селі і...
— І щодня читав би требника?
— Так.
— Хвалько!
— Адже ми читаємо газети.
— Непогано — як на журналіста. Але мовчи, адже юрба навколо нас — це все наші передплатники. Журналістика — це, бач, релігія сучасного суспільства, і в ній є поступ.
— Який же?
— Ні первосвященики не мусять вірити, ні народ...
Розмовляючи отак, ніби славні люди, що давно вже знали «Dе viris illustribus»[42], вони дійшли до одного будинку на вулиці Жубера.
Еміль був журналіст, що здобув неробством більше слави, ніж інші — удачами. Сміливий критик, дотепний і ущипливий, він мав усі чесноти, що могли вжитися з його вадами. Відвертий, глузливий, він міг у вічі сказати тисячу епіграм приятелеві, якого позаочі захищав відважно й чесно. Він глузував з усього, навіть зі свого майбутнього. Завжди без грошей, він, як усі більш-менш здібні люди, весь час перебував у якихось невимовних лінощах, а зненацька міг кинути слово, варте цілої книжки, людям, у яких не було в книжках жодного живого слова. Щедрий на обіцянки, яких ніколи не справджував, він зробив зі своєї удачі й своєї слави подушку, щоб спати на ній, таким чином ризикуючи на старість опинитись у шпиталі. Проте — за друзів готовий був на смерть, вихвалявся своїм цинізмом і, простосердий, як дитя, працював тільки з натхнення або з прикрої необхідності.
— Тут, за висловом метра Алькофрібаса[43], і нам дещиця перепаде з бенкетного столу, — звернувся він до Рафаеля, показуючи на ящики з квітами, що оздоблювали зеленню сходи й сповнювали повітря пахощами.
— Я люблю передпокої, добре натоплені й оздоблені багатими килимами, — відповів Рафаель, — Це — рідкість у Франції. Тут я наче відроджуюсь.
— А нагорі будемо пити й сміятися, мій бідний Рафаелю. Та ще й як! — вигукнув Еміль. — Я сподіваюся, що ми будемо переможцями й ступатимемо по всіх цих головах.
Потім глузливим жестом показав на гостей, що входили до зали, яка сяяла позолотою, вогнями; там їх зразу обступила молодь, що вже чимось прославилася в Парижі. Про того говорили, як про новий талант, що першою своєю картиною затьмарив шедеври живопису часів Імперії. Той недавно випустив дуже яскраву книжку, просякнуту якоюсь літературною зневагою, вона відкривала сучасній школі нові шляхи. Далі скульптор, чиє суворе обличчя виказувало мужній геній, розмовляв з одним із тих молодих насмішників, які або не хочуть бачити вищості ні в чому, або визнають її в усьому. А он — найдотепніший з наших карикатуристів, з лукавим поглядом і гострим язиком; він вислухував епіграми, щоб перекласти їх на мову малюнка. Там — молодий сміливий письменник, що краще за будь-кого вмів уловити суть політичних ідей, або заіграшки виразити весь зміст творів якогось плідного письменника, розмовляв з поетом, чиї твори затьмарили б усю сучасну поезію, якби хист його був рівний його злості. Обидва намагались уникати і правди, і брехні, звертаючись один до одного з солодкими, улесливими словами. Один знаменитий музикант глузливим голосом у тональності сі бемоль утішав молодого політика, якого недавно скинули з трибуни — правда, він зовсім не забився. Молоді письменники без стилю були поруч молодих письменників без думок, прозаїки, жадібні до поетичних красот, — поруч прозаїчних поетів. Дивлячись на ці недовершені створіння, один бідний сен-сімоніст, досить наївний, щоб вірити в свою доктрину, милосердно намагався примирити їх, напевне бажаючи обернути їх у ченців свого ордену. І нарешті, там було двоє чи троє отих учених, ніби призначених розбавляти у розмові кисень азотом[44], і кілька водевілістів, готових скрасити її отими ефемерними блискітками, схожими на блиск діамантів, який не гріє й не світить. Кілька любителів парадоксів, нишком сміючись із тих, хто поділяв їхнє зневажливе чи захоплене ставлення до людей і обставин, уже почали оту двогостру полеміку, за допомогою якої вони змовляються проти всіх систем, не обстоюючи жодної. Знавець, із тих, хто не дивується ні з чого, хто сякається під час каватини в Італійській опері, перший кричить там «браво» і заперечує кожному, хто висловив його думку поперед нього, вже був тут і повторював чужі дотепи, ніби власні. Серед цих учасників бенкету п’ятьом судилося велике майбутнє, десяток мав здобути трохи минущої слави, а решта могли, як усі посередності, сказати собі знамениту брехню Людовіка XVIII: «Єднання й забуття»[45]. Господар був стурбовано-веселий, як людина, що витратила дві тисячі екю. Час від часу його нетерплячий погляд звертався до дверей зали, шукаючи тих гостей, котрі примусили себе чекати. Незабаром з’явився низенький товстун, якого зустріли схвальним гомоном: це був нотаріус, який того ранку закінчив організацію нової газети. Слуга в чорному відчинив двері величезної їдальні, всі без церемоній подалися туди, й кожен почав шукати своє місце за величезним столом. Перше ніж вийти з салону, Рафаель окинув його останнім поглядом. Його бажання здійснилося досить-таки точно. Всюди шовк і золото. Незліченні свічки в розкішних канделябрах висвічували найтонші деталі позолочених фризів, тонке карбування бронзи й пишні барви меблів. Рідкісні квіти в кількох витончених бамбукових жардиньєрках поширювали приємні пахощі. Все, аж до драпірування, дихало стриманою вишуканістю, в усьому була якась поетична грація, що мала сильно впливати на уяву бідняка.
41
Ботані-бей — бухта в Австралії, на берегах якої англійський уряд побудував колонію для засланців.
42
«De viris illustribus» («Про славних мужів») — життєписи уславлених людей античності, складені римським істориком Корнелієм Непотом (І ст. до н. е.).
43
Метр Алькофрібас — псевдонім Франсуа Рабле, яким підписано роман «Гаргантюа і Пантагрюель»; анограма імені Francais Rabelais.
45
Політичний лозунг, висунутий Людовіком XVIII після встановлення режиму Реставрації у Франції (1815). Лозунг означав єднання нації і забуття колишніх суперечностей часів Революції і Наполеонівської імперії.