— Ет! А в мене дядько високий, худий, скупий і не обжера.
— О, такі дядьки — це потвори, що псують нам життя.
— А коли він наїсться й перетравлюватиме з’їдене, — провадив оповідач, — скажіть йому, що його банкір збанкрутував.
— А коли він це витримає?
— Підсуньте йому гарненьку дівчину!
— А коли він... — озвався ще один і похитав головою.
— Ну, тоді це не дядько, дядьки в принципі всі ласолюби.
— Малібран уже не бере двох верхніх нот.
— Та ні!
— А я кажу — так!
— От-от! «Так» і «ні» — хіба не до цього зводяться всі релігійні, політичні й літературні міркування? Людина — це блазень, що танцює над прірвою!
— Вас послухати, то я дурень.
— Навпаки — це якраз тому, що ви не слухаєте мене.
— Освіта — яка нісенітниця! Пан Гейнфеттермах налічив понад мільярд надрукованих томів, а за життя людина може прочитати півтораста тисяч. То поясніть, що означає це слово — «освіта»? Для нас вона полягає в тому, щоб знати, як звали коня Александра Македонського й собаку пана Дезаккора і не знати імен тих, хто придумав сплавляти дерево і винайшов порцеляну. Для інших освіта — це означає вміти викрасти заповіт і вважатися чесною людиною, улюбленою й шанованою, але не в тому, щоб поцупити годинника (та ще не вперше і з п’ятьма обтяжливими обставинами), а потім, викликавши загальну ненависть і зневагу, піти на смерть на Гревській площі.
— А Натан зостанеться?
— О, його співробітники люди не дурні.
— А Каналіс?
— Це велика людина, не говорімо про нього.
— Ви п’яні!
— Безпосередній наслідок конституції — сплощення умів. Науки, мистецтва, пам’ятники — все роз’їдене жахливим егоїзмом, нашою сьогоднішньою проказою. Три сотні буржуа, сидячи на лавах палати, думатимуть тільки про те, як садити тополі. Деспотизм беззаконно робить великі діла, а свобода лінується законно робити хоч би малі.
— Ваше взаємне навчання карбує двоногі монети по сто су, — перебив його абсолютист. — У народі, знівельованому освітою, зникають особистості.
— Але ж хіба мета суспільства не в тому, щоб забезпечити добробут кожному? — спитав сен-сімоніст.
— Якби ви мали п’ятдесят тисяч франків прибутку, ви б і не думали про народ. Ваше серце повне любові до людства; їдьте ж на Мадагаскар — там ви знайдете свіженький народець, можете його сен-сімонізувати, класифікувати, посадити під скло. А тут у нас кожен уже зроду сидить у своїй чарунці, мов кілочок у гнізді. Швейцар тут — швейцар, дурень — дурень, і щоб таке звання здобути, не треба ніякого колежу святих отців. Отак-то.
— Ви карліст?[49]
— Чом би й ні? Я люблю деспотизм, він пов’язаний із певним презирством до людського роду. Я не почуваю ненависті до королів. Вони такі кумедні! Королюють у палаті, за тридцять мільйонів льє від сонця, це вам не абищо!
— Підсумуймо ж у загальних рисах хід цивілізації, — озвався вчений, забажавши напутити неуважного скульптора, й почав розводитися про зародження суспільств та про первісні народи. — При виникненні націй влада була в певному розумінні матеріальна, груба, цільна; потім, з виникненням об’єднань, уряди заходилися спритно розкладати первісну владу. Так, у давню давнину влада була теократична: жрець тримав у руці і меч, і кадило. Згодом стало вже двоє духовних владарів: верховний жрець і цар. Сьогодні, в нашому суспільстві, останньому слові цивілізації, владу розподілено відповідно до числа елементів тієї цивілізації, і ми тепер маємо справу з силами, що звуться промисловістю, думкою, грішми, словом. І от влада, позбувшись єдності, веде суспільство до розпаду, а єдина перепона цьому розпадові — зиск. Таким чином, ми спираємось не на релігію й на матеріальну силу, а на розум.
— Та хіба книжка рівноцінна мечеві, а міркування — дії? Ось у чому проблема.
— Розум усе вбив! — вигукнув карліст. — Абсолютна свобода веде нації до самогубства; здобувши перемогу, вони починають нудитись, мов якийсь англієць-мільйонер.
— Що ж ви сказали нового? Щойно ви висміяли всяку владу, а це так само банально, як заперечувати Бога! Ви вже ні в що не вірите. Тому наше сторіччя схоже на старого султана, що занапастив себе розпустою! Врешті ваш лорд Байрон, дійшовши до кінця в поетичній зневірі, почав оспівувати злочин.
— А знаєте що, — озвався зовсім п’яний Б’яншон. — Від якоїсь дрібки фосфору залежить, чи буде з людини геній чи негідник, мудрець чи ідіот, доброчесний чи злочинець.
— Як можна так ставитись до чесноти! — вигукнув Кюрсі. — Чесноти — теми всіх п’єс, розв’язки всіх драм, основи всіх судів.