— Мовчи, йолопе. Твоя чеснота — це Ахіллес без п’яти! — сказав Бісіу.
— Випиймо!
— Закладімося, що я вип’ю цілу пляшку шампанського одним духом?
— Оце — то дух! — вигукнув Бісіу.
— Напились, як биндюжники, — озвався юнак, що з поважною міною напував вином свій жилет.
— Так, сучасне врядування полягає в тому, щоб надавати владу громадській думці.
— Громадській думці? Так це ж найрозбещеніша з усіх повій! Як послухаєш вас, моралістів і політиків, то треба завжди віддавати перевагу вашим законам перед природою, а громадській думці перед сумлінням. Ет! Усе на світі правдиве і все фальшиве! Коли суспільство дало нам пух для подушок, то врівноважило цей дарунок подагрою, так само як правосуддя врівноважується судом, а кашемірові шалі породжують нежить.
— Потвора! — сказав Еміль, перебивши мізантропа. — Як ти можеш ганити цивілізацію серед таких розкішних вин, страв, сам набравшись до того, що ось-ось опинишся під столом? Ось угризни оту сарну з позолоченими ріжками та ратичками, але не кусай власної матері.
— Чи я винен, що католицтво вже запихає в один лантух мільйон богів, а Республіка завжди кінчається якимсь Наполеоном, межі королівської влади пролягають десь між убивством Генріха Четвертого і стратою Людовіка Шістнадцятого, а лібералізм стає Лафайєтом?[50]
— А хіба ви не обнімалися з ним у липні?
— Ні.
— То помовчіть, скептику.
— Скептики найсумлінніші люди.
— Вони взагалі не мають сумління.
— Та що ви! У них аж по двоє сумлінь.
— Здобути знак із самого неба — оце справді комерційна ідея. Стародавні релігії були тільки вдалим розвитком фізичної насолоди; а ми, теперішні, розвинули душу й надію, і в цьому полягає поступ.
— Ех! Друзі мої, чого можна сподіватися від сторіччя, пересиченого політикою? — сказав Натан. — Який був кінець «Історії короля богемського та його семи замків»[51] — цієї найчарівнішої з повістей?
— Що? — гукнув «знайко» через увесь стіл. — Та ж це купа слів, висмоктаних із пальця, такі книжки хіба в божевільні читати!
— Дурень!
— Йолоп!
— Що? Що?
— Те, що чув!
— Зараз поб’ються.
— Ні.
— До завтра, добродію!
— Хоч і зараз, — відповів Натан.
— Ет, годі! Обидва ви молодці!
— Вже ж не такі, як ти! — гукнув заводій сварки.
— Та ж вони на ногах не встоять!
— Я, мабуть, і справді не встою! — погодився войовничий Натан, підводячись нерішуче.
Він тупо глянув на стіл, а потім, неначе знесилений спробою підвестися, впав на стілець, похилив голову й замовк.
— От була б утіха — побитись на дуелі через твір, якого я не читав і не бачив! — сказав «знайко» своєму сусідові.
— Емілю, побережи фрака, твій сусіда поблід, — озвався Бісіу.
— Кант? Іще один пухир, надутий повітрям на забавку дурням! Матеріалізм і спіритуалізм — дві гарні ракетки, якими шарлатани в мантіях відбивають той самий волан. Чи Бог є в усьому, як твердить Спіноза, чи все виходить із Бога, за святим Павлом... Йолопи! Відчинити чи зачинити двері — хіба це не той самий рух? Чи яйце з курки, чи курка з яйця? (Подайте-но качку!) Оце й уся наука.
— Бевзю! — гукнув йому вчений. — Твоє запитання розв’язане ділом!
— Яким?
— Адже не професорські кафедри придумані для філософії, а філософія придумана для кафедр! Начепи окуляри й прочитай бюджет.
— Злодюги!
— Йолопи!
— Шахраї!
— Бовдури!
— Де ще, як не в Парижі, ви знайдете такий швидкий і жвавий обмін думками? — вигукнув Бісіу чомусь раптом баритоном.
— Ну ж, Бісіу, розіграй нам який-небудь класичний фарс. Якийсь шарж, ну-бо!
— Показати щось із дев’ятнадцятого сторіччя?
— Слухайте!
— Тихо!
— Замовкніть!
— Та заткни пельку, опудало!
— Налийте йому вина, і хай мовчить, шмаркач!
— Ну, давай, Бісіу!
Художник застебнув чорного фрака аж до коміра, натяг на руки жовті рукавички, глянув зизом, зображуючи видавця «Огляду двох світів»[52], — але гамір перекривав його голос, і ніхто не розібрав ані слова з його блазенської промови. Та йому пощастило зобразити коли не сторіччя, то принаймні журнал, хоча він і сам не чув себе.
Десерт було подано ніби якимись чарами. Весь стіл зайняв величезний сервіз із позолоченої бронзи, виконаний у майстерні Томіра. Високі фігури, яким уславлений митець надав форм, у всій Європі визнаних за ідеал краси, тримали в руках чи на плечах тарелі полуниць, ананасів, свіжих фініків, жовтого винограду, золотавих персиків, апельсинів, привезених пароплавом із Сетубаля гранатів, китайських плодів, одне слово — всі несподіванки розкоші, чудеса кондитерського мистецтва, найсмачніші делікатеси, найспокусливіші ласощі. Барви цих гастрономічних картин були ще й відтінені блиском порцеляни, іскристими смужками позолоти, граційними вигинами ваз. Ніжний, мов піна океанської хвилі, зелений пухнастий мох увінчував пейзажі Пуссена, скопійовані на севрській порцеляні. Цілого німецького князівства не вистачило б, щоб оплатити цю безсоромну розкіш. Срібло, перламутр, золото, кришталь з’являлись на столі знов і знов, але затуманені очі гостей, захоплених гарячковими п’яними теревенями, майже не помічали цієї феєрії, гідної східних казок. Десертні вина вабили ароматом і вогнем, могутніми чарами п’янких випарів, будячи в головах гостей примари, а їхні могутні пута сковували ноги, наливаючи тягарем руки. Піраміди фруктів були розхапані, голоси захрипли, гамір наростав. Слова звучали невиразно, падали й розбивались келихи, шалений сміх злітав ракетами. Кюрсі вхопив ріг і засурмив тривогу. Той сигнал подав ніби сам диявол. Знавісніле товариство загорлало, засвистіло, заспівало, завило, заревло, загарчало. Годі було не всміхнутись, побачивши, як люди, від природи веселі, ставали похмурі, ніби розв’язки в п’єсах Кребійона[53], або замислені, ніби моряки, що мандрують суходолом. Хитрі люди розкривали свої таємниці перед цікавими, а ті їх і не слухали. Меланхоліки всміхались, наче танцівниці після вдалого піруету. Клод Віньйон стояв і похитувався, наче ведмідь у клітці. Найщиріші друзі ладні були побитися. Подібність до тварин, така виразна в людських обличчях і так цікаво пояснена фізіологами, вже прозирала і в рухах та поставах. Якийсь Біша[54], опинившися там спокійним і тверезим, знайшов би для себе готову книжку. Господар, відчувши, що сп’янів, не важився підвестись, але він схвалював вихватки своїх гостей застиглою усмішкою, силкуючись зберегти скромний і гостинний вираз. Його велике обличчя вже червоне, аж синювате, було жахливе, а голова хиталась, наче корабель на хвилі.
50
Лафайєт Марі Жозеф (1757–1834) — політичний діяч поміркованого напрямку під час Великої французької революції 1789–1794 рр.; відіграв також значну роль в Липневій революції 1830 р.
53
Кребійон Проспер Жоліо (1674–1762) — французький драматург пізнього класицизму, автор трагедій, в яких справжній трагізм підмінявся нагнітанням жаху й мелодраматизмом.