— Ви повбивали їх? — спитав його Еміль.
— Кажуть, ніби кару смерті мають скасувати на честь Липневої революції, — відповів Тайфер, звівши брови з виразом водночас хитрим і дурним.
— Та чи не ввижаються вони вам уві сні? — озвався Рафаель.
— Терміни давності вже минули! — сказав убивця, що купався в золоті.
— А на його могилі, — ущипливо вигукнув Еміль, — гробар вирізьбить: «Перехожий, пролий сльозу на спомин про нього!» О, — додав він, — я дав би сто су математикові, що алгебраїчним рівнянням довів би мені існування пекла.
Він підкинув монету, гукнувши:
— Решітка — за Бога!
— Не дивіться, — сказав Рафаель, підхопивши монету. — Звідки знати? Випадок — великий жартун.
— Гай-гай! — відказав Еміль із блазенсько-сумною міною, — куди не ступиш ногою — або геометрія безвірника, або «Отче наш» папи римського. Ет! Випиймо! Ось що, по-моєму, означає слово «Трінк», це провіщення божественної пляшки в кінці «Пантагрюеля».
— Ми за «Отче наш», — відказав Рафаель. — Йому ми завдячуємо все: і наші мистецтва, наші пам’ятники, може, й наші науки, а ще важливіше — наші сучасні уряди, за яких п’ять сотень умів чудесним чином представляють величезне, плідне суспільство, де протилежні сили взаємно нейтралізуються, полишаючи всю владу Цивілізації, велетенській цариці, що заступила короля, — цій стародавній, грізній постаті, якомусь псевдофатумові, що його людина зробила посередником між небом і собою. Перед лицем стількох досягнень атеїзм здається скелетом, який анічогісінько не породжує. Що ти на це скажеш?
— Я думаю про річки крові, пролиті католицтвом, — холодно відповів Еміль. — Воно вступило нам у жили, в серця, — наче всесвітній потоп. Та що вдієш! Кожна розумна людина повинна йти під знаменом Христа. Тільки Христос освятив перемогу духу над матерією, тільки він відкрив нам поезію світу, що служить посередником між нами й Богом.
— Ти так гадаєш? — спитав Рафаель, усміхаючись п’яною, якоюсь невизначеною усмішкою. — Ну що ж, аби не скомпрометувати себе, проголосимо знаменитий тост: «Diis ignotis»[55]. І вони вихилили свої келихи — келихи науки, вуглекислого газу, пахощів, поезії й невіри.
— Прошу до вітальні, каву подано, — оголосив мажордом.
У цю хвилину майже всі гості блукали в тому солодкому переддвер’ї раю, де світло розуму гасне, де тіло, визволившись від свого тирана, віддається на волю шаленим утіхам. Ті, досягши апогею сп’яніння, супились, щосили намагаючись уловити думку, яка б засвідчила їхнє власне існування; ті, отупілі через те, що насилу перетравлювали з’їдене, зовсім не хотіли рухатись. Відважні оратори ще вимовляли невиразні слова, змісту яких самі не розуміли. Ще звучали якісь рефрени, наче клацала машина, що вимушено завершувала свої оберти — механічну подобу життя. Метушня химерно поєднувалася з мовчанкою. Проте, почувши гучний голос служника, що замість господаря звістував їм нові втіхи, гості рушили до зали, тягнучи й підтримуючи один одного, а декотрих навіть несучи на руках. На хвильку натовп зупинився в дверях, нерухомий, заворожений. Всі втіхи бенкету поблідли перед збудливим видовищем, яке пропонував амфітріон, щоб потішити найсолодше з людських почуттів. При світлі свічок у золоченій люстрі, круг столу, заставленого золоченим сріблом, перед остовпілими гостями з’явилися жінки, і очі в гостей заблищали діамантами. Розкішні були вбрання, але ще розкішніша сліпуча жіноча краса, перед якою блідли всі дива цього палацу. Палкі очі дівчат, чарівливих, мов феї, сяяли яскравіше за потоки світла, що відбивалися від тканих шпалер, білого мармуру та гарних опуклостей бронзи. Серця пломеніли від вигляду розмаяних кучерів та розмаїтих привабливих, характерних постав. Очі оббігали зчудовано строкаті гірлянди квітів упереміш із сапфірами, рубінами та коралами, ланцюжки чорного намиста на сніжно-білих шиях, легкі шарфи, що тріпотіли, мов полум’я маяка, пишні тюрбани, спокусливо-скромні туніки. Цей сераль чарував усі погляди, задовольняв усі примхи. Танцівниця, що застигла в звабливій позі під хвилями кашеміру, здавалась оголеною. Там — прозорий серпанок, тут — мінючий шовк приховував або відкривав таємничі красоти. Вузенькі ніжки промовляли про кохання, вуста мовчали, червоні й свіжі. Юні дівчата так тонко вдавали несміливих і невинних, що здавалося, ніби прегарні їхні коси дихають побожною чистотою, а самі вони — осяйні видива, що ось-ось розвіються від одного подиху. А там красуні аристократки з гордовитими обличчями, але по суті мляві, по суті кволі, тендітні, витончені, схиляли голови з таким виглядом, ніби ще не розпродали всієї королівської ласки. Англійка — білий, цнотливий, ефірний образ, що зійшов із хмар Оссіана