З грудей італійця вирвався якийсь глухий крик, коли він побачив, як падають на сукно один на один складені банкноти, що їх кидав йому касир. Що ж до юнака, то він не усвідомлював свого програшу, аж поки простяглась лопатка, щоб захопити його останній наполеондор. Слонова кістка глухо стукнулась об монету, і вона швидко, стрілою покотилась до купки золота перед касою. Невідомий повільно заплющив очі, губи в нього збіліли, але він зразу ж підняв повіки, уста зачервонілись, як корали, він став схожий на англійця, для якого життя не має таємниць, і вийшов, не захотівши благати співчуття одним із тих розпачливих поглядів, які досить часто кидають на глядачів гравці у відчаї. Скільки подій може втиснутись в одну секунду, і як багато важить один кидок гральних костей!
— Це, звісно, був його останній постріл, — мовив усміхаючись круп’є після хвилинної мовчанки, підняв двома пальцями монету й показав її присутнім.
— Шаленець! Мабуть, пішов топитись, — відповів один із завсідників, обвівши поглядом гравців круг себе, всі вони знали один одного.
— Хе! — гукнув служник, нюхнувши тютюну.
— От якби нам так, як йому! — сказав один з дідуганів, показуючи на італійця.
Всі озирнулись на щасливого гравця, що тремтячими руками перелічував купюри.
— Я почув, — озвався він, — голос, що гукнув мені на вухо: «Постав на свою розважність проти відчаю цього юнака».
— Хіба це гравець! — зауважив касир. — Гравець поділив би свої гроші на три частини, щоб мати більше шансів.