«Таж то все ро-ко-ко», — пояснив оцінювач.
Жахливе слово, що розвіяло всю віру мого дитинства й позбавило мене перших, найдорожчих ілюзій. Моє багатство звелося до реєстру проданих речей, моє майбутнє вмістилось у торбинці з тисячею ста дванадцятьма франками, суспільство прийшло до мене в особі чудового оцінювача, що говорив зі мною не скидаючи капелюха. Один слуга, Жонатас, що любив мене і що йому моя мати колись відписала довічну ренту в чотириста франків, сказав мені, покидаючи дім, з якого я ще дитиною так часто радісно виїздив у кареті: «Будьте ощадні, пане Рафаелю!» — і заплакав, добряга.
Отакі, любий Емілю, були події, що поламали мою долю, перенастроїли мою душу й поставили мене, зовсім молодого, в щонайфальшивіше соціальне становище, — трохи помовчавши, додав Рафаель. — Родинні узи, хай слабкі, прив’язували мене до кількох багатих сімей, але гордість не дозволила б мені звернутись до них, навіть якби людська зневага й байдужість не зачинили переді мною дверей ще раніше. Хоч мої родичі були дуже впливові й охоче протегували чужим людям, я лишився без родичів і без протекторів. Раз по раз натикаючись на перепони в своїх прагненнях, моя душа врешті замкнулася в собі. Мавши вдачу відверту й безпосередню, я мимохіть став холодним і потайним; батьків деспотизм відібрав мені всю впевненість у собі; я був боязкий і незграбний, я здавався сам собі вкрай непривабливим, я сам остогид собі, вважав себе бридким, я соромився свого вигляду. Всупереч тому внутрішньому голосові, який має підтримувати обдарованих людей у їхній борні і який кричав мені: «Сміливіше! Вперед!» — всупереч несподіваному відчуттю своєї сили, яке приходило до мене в самотності, всупереч надії, що окрилювала мене, коли я порівнював нові твори, які вкидали в захват публіку, з тими, що снувались у моїй уяві, я, наче дитина, не був певний у собі. Я був жертвою надмірного честолюбства, я вірив, що народився для великих справ, а тим часом скнів у нікчемності. Я потребував людей, а друзів не мав. Я мусив прокласти собі шлях у світі, але лишався самотнім не стільки через страх, скільки через сором’язливість. У той рік, коли батько кинув мене в вир вищого світу, я вступив із незайманим серцем, зі свіжою душею. Як усі великі діти, я потай мріяв про кохання. Серед своїх однолітків я натрапив на гурток фанфаронів, що ходили задерши носа, теревенили про всякі марнички, без трепету сідали поруч жінок, що здавались мені особливо неприступними, зі всіма говорили зухвало, покусуючи головки своїх ціпочків, манірились, ганили найвродливіших жінок, щиро чи вдавано запевняли, що для них приступне ліжко будь-якої, і прикидалися, ніби вже пересичені втіхами й не прагнуть їх, а на найдоброчесніших, найскромніших дивились як на легку здобич, що її можна скорити одним словом, одним сміливим натиском, одним зухвалим поглядом! Я тобі кажу цілком щиро, завоювання влади чи гучної літературної слави здавалось мені легшим, ніж успіх у жінки з вищого світу, молодої, розумної й витонченої. Одне слово, моя сердечна тривога, мої почуття, мої ідеали були в незгоді з правилами вищого світу. Я був сміливий, але тільки в думках, а не в поведінці. Згодом я дізнався, що жінки не люблять, коли в них благають про кохання, не одній я поклонявся здалеку, ладен був віддати серце й душу, віддав би всі свої сили, не злякався б ні жертв, ні страждань, а вони віддавалися дурням, яких я б не взяв і за швейцарів. Скільки разів, безмовний і нерухомий, я милувався жінкою моєї мрії, що з’являлась на балу, подумки вкладаючи все своє життя в довічні пестощі, я виражав усі свої надії в одному погляді, в екстазі складав їй до ніг любов юнака, що поривається назустріч омані. Були хвилини, коли я віддав би життя за одну ніч. І що ж? Не знаходячи вух, що вислухали б мої жагучі слова, очей, у яких міг би втопити свій погляд, серця, що злилось би з моїм, я чи то за браком нагоди, чи то через свою недосвідченість зазнавав усіх мук безсилої снаги, що пожирає сама себе. Може, я втратив надію, що мене зрозуміють, а може, боявся, що зрозуміють надто добре. А тим часом у моїй душі здіймалась буря від кожного ласкавого погляду, зверненого, як мені здавалось, на мене. Попри мою готовність сприйняти цей погляд чи начебто ласкаві слова за ніжну обіцянку, я то не наважувався заговорити, то не вмів замовкнути вчасно. Від надміру почуттів я щось мурмотів незначуще, а мовчанка моя була дурна. Звісно, я був занадто наївний для того штучного товариства, в якому люди живуть напоказ і виражають свої думки умовними фразами або словами, диктованими модою. До того ж я не вмів ні красномовно говорити про дурниці, ні промовисто мовчати. Одне слово, хоча в мені горіло полум’я жаги, хоча я мав саме таку душу, яку звичайно прагнуть спіткати жінки, хоча я був під владою тієї екзальтації, яку вони так люблять, хоча мене сповнювала та енергія, якою хваляться дурні, але всі жінки були до мене по-зрадницькому жорстокі. Ось чому я наївно захоплювався тими, хто в дружніх розмовах вихваляється своїми тріумфами, й гадки не мав, що вони брешуть. Я, безперечно, помилявся, сподіваючись зустріти там щире почуття, прагнучи знайти щось велике й могутнє в душі жінки розпусної й легковажної, жадібної до розкошів, сп’янілої від суєти, — знайти такий океан пристрасті, як той, що бурхав у моєму серці. О! Почувати, що ти народжений кохати, дати щастя жінці, і не знайти нікого, бодай якоїсь сміливої й шляхетної Марселіни[66] або хоч старої маркізи! Носити скарб у простій торбині й не спіткати хоч би дитину, якусь юну дівчину, яка замилувалась би ним! Не раз я з розпачу хотів відібрати собі життя.
66
Марселіна — мати Фігаро, персонаж із комедії Бомарше «Безумний день, або Одруження Фігаро».