— Щаслива ти, що можеш говорити! — вигукнув Рафаель. — А в мене серце стискається. Хотів би плакати й не можу. Не забирай своєї руки. Здається, отак би довіку дивився на тебе, щасливий і вдоволений.
— Скажи ці слова ще раз, коханий!
— Що для нас слова! — відповів Рафаель, і гаряча сльоза його впала Поліні на руку. — Колись я розповім про своє кохання; тепер я можу тільки відчувати його.
— О, прекрасна душа, дивний геній, серце, яке я так добре знаю, — вигукнула вона, — все це моє і я твоя?
— Назавжди, ніжна моя душе, — схвильовано промовив Рафаель. — Ти будеш моєю дружиною, моїм добрим генієм. Твоя присутність завжди розвіювала мої прикрощі й дарувала мені розраду; тепер твоя янгольська усмішка ніби очистила мене. Я ніби заново народився на світ. Жорстоке минуле, мої жалюгідні безумства — і все це здається мені лихим сном. Я очищуюсь душею коло тебе. Відчуваю подих щастя. О, лишися тут назавжди! — додав він, побожно пригортаючи її до свого розкалатаного серця.
— Хай смерть прийде коли завгодно! — в захваті крикнула Поліна. — Я жила!
Щасливий той, хто збагне їхню радість, — вона йому знайома!
— Любий Рафаелю, — сказала Поліна, коли вже цілі години минули в них у мовчанні, — я б хотіла, щоб ніхто ніколи не входив до нашої милої мансарди.
— Треба замурувати двері, вставити у вікно грати й купити цей дім, — вирішив маркіз.
— Так, правда! — погодилась вона. Хвилину помовчала й додала: — Ми наче забули шукати твої рукописи!
Обоє засміялися милим, невинним сміхом.
— Я тепер зневажаю будь-яку науку! — вигукнув Рафаель.
— А як же слава, ласкавий пане?
— Ти — моя єдина слава.
— Тобі було дуже тяжко на серці, коли ти писав оцю базгранину, — сказала вона, гортаючи папери.
— Моя Поліно...
— Атож, я твоя Поліна... То що?
— Де ти живеш?
— На вулиці Сен-Лазар. А ти?
— На вулиці Варен.
— Як далеко будемо ми одне від одного, поки...
Не доказавши, вона кокетливо й лукаво позирнула на коханого.
— Але ж ми будемо в розлуці щонайбільше два тижні, — заперечив Рафаель.
— Правда... Через два тижні ми звінчаємось. — Поліна підстрибнула, як дитя. — О, я безсерда дочка! — провадила вона. — Я не думаю ні про батька, ні про матір, ні про що на світі. Ти знаєш, любий, мій батько тяжко нездужає. Повернувся з Індії зовсім хворий. Трохи не помер у Гаврі, коли ми поїхали його зустрічати. Ох Боже! — скрикнула вона, глянувши на годинника. — Вже третя година! Я маю бути вдома: він прокидається о четвертій. Я господиня в домі, мама робить усе, що я хочу, батько на мене молиться, але я не хочу зловживати його добротою, це було б негарно! Бідолашний батько, це він послав мене вчора до Італійського театру... Ти навідаєш завтра його?
— Маркіза де Валантен виявить мені честь, пішовши зі мною під руку?
— Ключі від кімнати я заберу з собою! — оголосила вона. — Це ж палац, це наша скарбниця!
— Поліно, ще один цілунок!
— Тисячу! Боже, — сказала вона, глянувши на Рафаеля. — І так буде завжди? Мені здається — це сон.
Вони повільно спустилися сходами, потім, ідучи в ногу, разом здригаючись під тягарем того самого щастя, пригортаючись одне до одного, як двоє голуб’ят, ця дружна пара дійшла до площі Сорбонни, де стояла Полінина карета.
— Я хочу побувати в тебе, — сказала вона. — Подивитись на твою спальню, на твій кабінет, посидіти за столом, де ти працюєш. Це буде як давніше, — зашарівшись, додала вона. — Жозефе, — звернулась вона до лакея, — я заїду на вулицю Варен, а вже потім додому. Вже чверть на четверту, а я маю бути дома о четвертій. Хай Жорж їде швидше.
І за кілька хвилин закохані вже під’їздили до Валантенової оселі.
— О, яка я рада, що оглянула тут усе! — вигукнула Поліна, смикаючи шовкову запону коло Рафаелевого ліжка. — Коли засинатиму, подумки буду тут. Уявлятиму собі твою милу голову на подушці. Скажи, Рафаелю, ти ні з ким не радився, коли опоряджав свій дім?
— Ні з ким.
— Правда? А чи не жінка тут...
— Поліно!
— О, я страшенно ревнива! В тебе добрий смак. Завтра ж замовлю собі таке ліжко.
Сам не свій від щастя, Рафаель обняв Поліну.
— Але мій батько! Мій батько! — сказала вона.
— Я проведу тебе, щоб довше з тобою не розлучатися! — вигукнув Валантен.
— Який ти хороший! Я боялась попросити...
— Хіба ти не життя моє?