Було б нудно до слова переповідати всю розмову закоханих, якій надають справжньої ціни тільки тон, погляд, непередаваний жест. Валантен провів Поліну додому й повернувся з найпрекраснішим почуттям, яке лишень може зазнати й знести людина тут, на землі. А коли він сів у крісло перед каміном, думаючи про раптове й цілковите справдження своїх мрій, його мозок пронизала холодна думка, як криця кинджала пронизує груди; він глянув на шагреневу шкіру — вона трохи поменшала. Він круто лайнувся рідною мовою, без будь-яких єзуїтських недомовок андуйлетської абатиси[101], відкинувся на спинку крісла і втупив застиглий, невидющий погляд у розетку, що підтримувала драпрі.
— Господи! — вигукнув він. — Як! Усі мої жадання, всі... Сердешна Поліна!
Він узяв циркуль і виміряв, скільки життя коштував йому цей ранок.
— Мені лишилося всього два місяці!
Його кинуло в холодний піт, та раптом у нестямному пориві шалу він схопив шагреневу шкіру й крикнув:
— Який же я дурень!
З цими словами він вибіг із дому, добіг до колодязя в саду й кинув туди свій талісман.
— Хай буде, що буде... До біса всю цю маячню!
Отже, Рафаель віддався своєму щастю й зажив з Поліною в любові й згоді. Їхнє весілля, відкладене з причин, про які тут розповідати нецікаво, мали відсвяткувати в перших числах березня. Вони перевірили себе й уже не мали сумнівів щодо своїх почуттів, а оскільки щастя відкрило їм усю силу їхнього взаємного потягу, то на світі не було двох душ, двох натур, споріднених більше, ніж Рафаель і Поліна, коли їх поєднало кохання. Що глибше вони пізнавали одне одного, то дужче любили: з обох боків — та сама чуйність, та сама сором’язливість, та сама жага, але жага щонайчистіша, ангельська; ні хмаринки на їхньому обрії, бажання одного — закон для іншого. Обоє були багаті, могли задовольняти будь-які свої примхи — отже, ніяких примх у них не було. Дружині Рафаеля були властиві тонкий смак, почуття краси, щира поетичність, до всяких жіночих витребеньок вона була байдужа, усмішка коханого здавалась їй прекраснішою за ормузькі перли, найбагатшою окрасою її були муслін та квіти. А втім, Поліна й Рафаель уникали товариства, усамітнення здавалось їм таким чудесним, таким живлющим! Цікаві щодня бачили цю прекрасну нешлюбну пару в Італійському театрі або в Опері. Спочатку злоязикі глузували з них по вітальнях, та невдовзі вихор подій, що промчав над Парижем, змусив усіх забути про невинних коханців; до того ж про весілля вже оголосили. Це більш-менш виправдовувало їх в очах поборників моральності; та й слуги в них дібралися напрочуд скромні, — таким чином, вони не були покарані за своє щастя ніякими аж надто неприємними плітками.
Наприкінці лютого, коли досить теплі дні вже дозволяли мріяти про радощі весни, Поліна й Рафаель снідали вдвох у невеликій оранжереї, схожій на повну квітів вітальню з дверима просто до саду. Бліде зимове сонце, проміння якого пробивалося крізь ріденькі кущі, вже прогрівало повітря. Строкате листя, купи яскравих квітів, примхлива гра світлотіні — все голубило зір. Тоді як парижани ще грілися біля нудних камінів, це юне подружжя вже веселилося серед камелій, бузку та вересу. Їхні радісні обличчя видніли над нарцисами, конваліями та бенгальськими трояндами. Ця любострасна, пишна оранжерея була застелена африканською матою під колір лугової трави. На обтягнених зеленим тиком стінах не було й сліду вогкості. Меблі були дерев’яні, грубуваті на вигляд, але чудово відполіровані й чисті-чистісінькі. Поліна вмочила в каву писочок кошеняти, що скочило на стіл, принаджене запахом молока, дражнила його, то підсовуючи йому блюдце з вершками, то відсовуючи, аби розтягти гру; сміялася з кожного поруху кошеняти і витівала всякі жарти, не даючи Рафаелеві читати газету, що й так уже разів із десять випадала йому з рук. Як усе природне й щире, ця вранішня сценка дихала невимовним щастям. Рафаель прикидався заглибленим у газету, а сам позирав нишком на Поліну, що бавилася з кошеням, на свою Поліну в довгому пеньюарі, який тільки сяк-так прикривав її, на її розсипані коси, на білу ніжку з голубими жилками в чорній оксамитовій пантофельці. Вона була чарівна в цьому домашньому вбранні, чарівна, як фантастичні образи Вестолла[102]; схожа і на дівчину, і на жінку, скоріш навіть на дівчину, ніж на жінку, вона впивалася чистим щастям і спізнала тільки перші радощі кохання. Тільки-но, до решти поринувши в тиху замрію, забув про газету, Поліна вихопила її, зіжмакала, шпурнула в сад, і кошеня побігло за політикою, що, як і завжди, крутилася круг самої себе. А коли Рафаель, чия увага була поглинута цією дитячою розвагою, захотів читати далі й нахилився, щоб підняти газету, якої вже не було, почувся сміх, щирий, радісний, заливистий, як пташиний щебет.
101
Андуйлетська абатиса — персонаж із роману Л. Стерна «Трістрам Шенді»; сварячись, вона вимовляла тільки половину слів, щоб «зменшити гріх».
102
Вестолл Річард (1765–1836) — англійський художник, ілюстратор творів Шекспіра й Мільтона.