— Я ревную тебе до газети, — сказала Поліна, витираючи сльози, що виступили в неї на очах від цього дитинно-веселого сміху. — Хіба це не зрада, — провадила вона, раптом знов обертаючись на жінку, — при мені захоплюватись російськими відозвами й віддавати перевагу прозі імператора Наполеона перед словами й поглядами кохання?
— Я не читав, ангеле мій, я дивився на тебе.
В цю хвилину біля оранжереї почулась важка хода садівника, — пісок рипів під його підкованими чобітьми.
— Вибачте, пане маркізе, що перешкодив вам, і, ви, пані, теж вибачте, але я приніс таку дивину, якої ще зроду не бачив. Я щойно, дозвольте пояснити, брав воду в колодязі й витяг у відрі якусь чудернацьку морську рослину. Ось вона! Бач як звикла до води: зовсім не намокла й не відвологла. Суха, наче з дерева, і не слизька зовсім. Звісно, пан маркіз ученіший за мене, то я й подумав: треба віднести, їм буде цікаво.
І садівник показав Рафаелеві невблаганну шагреневу шкіру, що вже мала не більш як шість квадратних дюймів площі.
— Дякую, Ваньєре, — сказав Рафаель, — Справді дуже цікава річ.
— Що з тобою, серце? Ти поблід! — вигукнула Поліна.
— Ідіть, Ваньєре.
— Твій голос мене лякає, — сказала Поліна, — він раптом якось дивно змінився... Що з тобою? Як ти себе почуваєш? Що в тебе болить? Ти занедужав? Лікаря! — гукнула вона. — Жонатасе, поможіть!
— Не треба, Поліно, — сказав Рафаель, уже опановуючи себе. — Ходімо звідси. Тут якісь квіти надто сильно пахнуть. Може, вербена?
Поліна накинулась на безневинну рослину, вирвала її з корінням і викинула в сад.
— Ох, серце моє! — вигукнула вона, стискаючи Рафаеля в обіймах таких палких, як їхнє кохання, і млосно-кокетливо підставляючи червоні губи для цілунку. — Як ти поблід, я зрозуміла, що не пережила б тебе: твоє життя — це моє життя. Рафаелю, ось проведи рукою по моїй спині. Там у мене ще мороз, пестощі смерті. Твої губи горять. А рука? Крижана, — додала вона.
— Пусте, — відказав Рафаель,
— А чого ж сльоза? Дай я вип’ю її.
— Поліно, Поліно, ти надто сильно кохаєш мене!
— З тобою щось негаразд, Рафаелю... Кажи, бо я однаково розкрию твою таємницю. Дай-но сюди, — сказала вона й узяла шагреневу шкіру.
— То мій кат! — вигукнув Валантен, з жахом дивлячись на талісман.
— Що ти кажеш! — жахнулась Поліна і впустила страшний символ фатуму.
— Ти кохаєш мене? — спитав він.
— Чи я тебе кохаю? Ще й питаєш!
— Тоді покинь мене, йди від мене!
Бідолаха пішла.
— Як! — зоставшись сам, скрикнув Рафаель. — У нашу освічену добу, коли ми дізналися, що діаманти — це кристали вуглецю, в добу, коли на все знаходиться пояснення, коли поліція заарештувала б нового месію, а чудеса, здійснені ним, розглядали б у Академії наук, коли ми віримо тільки в нотаріальні написи, я повірив — я! в якесь «Мене-Текел-Фарес»[103]? Але, свідчусь Богом, я не можу повірити, ніби вищій істоті приємно катувати добропорядну людину... Треба поговорити з ученими.
Незабаром він уже був між винним ринком, цим велетенським складом барил, і шпиталем Сальпетрієр, цим величезним розсадником пияцтва, коло невеликого ставу, де хлюпотались качки найрізноманітніших пород, яскріючи на сонці переливами кольорів, схожих на барви церковних вітражів. Тут були зібрані качки з усього світу: крячучи, перекидаючись, плещучись, вони були ніби палатою качачих депутатів, скликаною помимо їхньої волі, але, на щастя, без хартії й без політичних принципів, вони жили тут, не боячись мисливців, але часом попадаючи в поле зору природознавців.
— Ось пан Лавріль, — сказав сторож Рафаелеві, який розшукував цього великого жерця зоології.
Маркіз побачив невисокого панка, що з глибокодумним виглядом роздивлявся двох качок. Учений був середнього віку, риси обличчя мав симпатичні, привітні, якісь незвичайно лагідні, і в усій його подобі відчувалась безмежна відданість науці. З-під перуки, яку він безперестану смикав, врешті кумедно стяг на потилицю, видні були сиві пасма; таке недбальство виказувало в ньому безмежну пристрасть до науки і до її відкриттів, а ця пристрасть — як, між іншим, і будь-яка пристрасть — так владно виокремлює нас із зовнішнього світу, що змушує забувати про самих себе. В Рафаелі явився вчений і дослідник, і в ньому пробудив захват цей природознавець, що не спав цілі ночі, розширюючи коло людських знань, і навіть своїми помилками служив славі Франції, а втім, чепуруха, мабуть, посміялась би з того, що між поясом штанів і смугастим жилетом ученого виднілася щілинка, щоправда соромливо прикрита сорочкою, яка збилася жужмом, бо пан Лавріль безперестану то нахилявся, то випростувався, як цього вимагали його зоогенетичні спостереження.
103
Мене-Текел-Фарес — за Біблією, слова, начертані на стіні вогненною рукою під час бенкету вавілонського царя Валтасара. Вони пророкували падіння Вавілону і смерть його володаря.