Піднімаючись сходами, що вели на другий поверх, він бачив щити з написами, панцери, карбовані дароносиці, дерев’яні статуї, прикріплені до стін, на кожній площадинці. Переслідуваний найхимернішими постатями, найчуднішими витворами, що виникли на межі життя й смерті, він ішов серед царства мрії. Врешті, сумніваючись у власному існуванні, він став таким самим, як ці дивні предмети — ні зовсім живим, ні зовсім мертвим. Коли він входив у нові зали, уже смеркало, але світло, здавалось, і непотрібне для тамтешніх скарбів, що блищали золотом і сріблом. Найкоштовніші примхи марнотратів, що вмирали на горищі, розтринькавши по кілька мільйонів, були на цьому безмірному ринку людських безумств. Бювар, колись куплений за десять тисяч франків, а потім проданий за сто су, лежав поряд із секретним замком, ціни якого колись би вистачило на викуп за короля. Там людський рід являвся у всій пишноті своєї злиденності, у всьому блиску своєї гігантської дріб’язковості. Ебеновий стіл, гідний поклонінню митця, вирізьблений за малюнками Жана Гужона[24] — він колись коштував кількох років праці, тепер був, можливо, куплений по ціні дров. Коштовні шкатулки, меблі, зроблені рученятами фей, були напхані там як попало.
— Та у вас тут мільйони! — вигукнув юнак, зайшовши до останньої кімнати в довжезній анфіладі, оздобленій позолотою та ліпленням митців минулого сторіччя.
— Скажіть — мільярди, — відповів пикатий продавець. — Але це ще пусте, ось підніміться на третій поверх, отам побачите!
Невідомий рушив за своїм провідником і потрапив у четверту галерею, де по черзі перед його очима пройшли кілька картин Пуссена, велична статуя роботи Мікеланджело, чарівні пейзажі Клода Лоррена, один Герард Доу, що нагадував сторінку зі Стерна, полотна Рембрандта,. Мурільйо, Веласкеса, похмурі й барвисті, як поема лорда Байрона; потім античні барельєфи, агатові чаші, чудесні онікси!.. Таке нагромадження шедеврів пригнічувало, обертало огляд у тяжку працю, викликало ненависть до мистецтва і вбивало ентузіазм. Він дійшов до Рафаелевої «Мадонни», але йому вже надокучив Рафаель. Голова із картини Корреджо, що просила уваги, не допросилась її. Неоціненна антична ваза з порфіру, рельєфи на якій зображували всілякі римські пріапеї в їхній якнайкумеднішій непристойності, втіхи якоїсь Корінни, ледве спромоглись викликати усмішку. Він задихався серед мотлоху п’ятдесяти зниклих сторіч, він був хворий від усіх цих людських думок, убитий розкішшю та майстерністю, цими відродженими формами, що, схожі на потвор, породжуваних під його ногами якимось лихим генієм, викликали його на бій без кінця.
Подібна в своїх примхах до сучасної хімії, що виводить усе суще з газу, чи не складається душа людська з жахливих отрут, умить зосереджуючи в собі всі свої втіхи, сили та ідеї? І чи не тому гине багато людей, що в них вибухають якісь моральні кислоти, враз розливаючись у їхньому єстві?
— Що в цій скрині? — спитав він, підійшовши до великого приміщення, останнього нагромадження бойової слави, людських зусиль, оригінальностей, багатств, і показав пальцем на велику чотирикутну скриню з палісандрового дерева, підвішену на срібному ланцюгу.
— E! Ключ у хазяїна, — з таємничим виглядом відповів гладкий продавець. — Якщо ви хочете побачити цей портрет, я вже наважусь потурбувати хазяїна.
— Наважитесь? — здивувався юнак. — Невже ваш хазяїн — якийсь владар?
— Не знаю... — відповів продавець.
Якусь хвильку вони дивились один на одного, обидва зчудовані. Зрозумівши мовчанку невідомого як побажання, служник зоставив його самого в кабінеті.
Чи поринали ви коли в безмежність часу й простору, читаючи геологічні праці Кюв’є? Захоплені його генієм, чи спускались ви в бездонну прірву минулого, ніби підтримувані рукою чарівника? Коли в різних шарах і верствах під каменярнями Монмартра чи скелями Уралу знаходять оті тварини, чиї скам’янілі рештки належать допотопним часам, душа жахається, бо мусить осягти мільярди років, мільйони народів, які забула не тільки квола людська пам’ять, а й непорушні божественні легенди, ті мільйони, прах яких відклався на поверхні земної кулі й утворив дві п’яді грунту, що дають нам хліб і квіти. Чи не був Кюв’є найбільшим поетом нашої доби? Лорд Байрон гарно відтворив словами деякі душевні порухи; але наш безсмертний природознавець відтворив світи по вибілених кістках, відбудував, наче Кадм[25], цілі міста з зубів, знову населив тисячі лісів усіма дивовижами зоології, розшукавши їх у кількох уламках кам’яного вугілля, відновив цілі поріддя гігантів з однієї ноги мамонта. Ці образи підносяться, виростають, заселяють простори відповідно до свого колосального зросту. Він — поет у своїх цифрах, він велетень, коли пише нуль після сімки. Він будить небуття, не вимовляючи отих штучних магічних слів, він розкопує грудку гіпсу, помічає там якийсь відбиток і гукає вам: «Гляньте!» І враз мармур стає живою істотою, смерть — життям, цілий світ розкривається! Після незліченних династій велетенських створінь, після племен риб і кланів молюсків, нарешті з’являється рід людський, що виродився з раси велетнів, можливо, винищеної Творцем. Натхнені думкою вченого, що заглянув у давні часи, ці мізерні люди, народжені вчора, можуть проникнути в хаос, співати гімн без кінця й змалювати собі історію Всесвіту, наче якийсь Апокаліпсис[26] у минулому. Споглядаючи це жахливе воскресіння, викликане голосом однієї людини, ми проймаємось жалем до тієї крихітки, явленої нам серед безмежжя, позбавленого назви, спільного для всіх світів, яке ми називаємо часом. Ми питаємо себе, придавлені руїнами стількох світів: яке пуття з нашої слави, нашої ненависті, нашої любові? І чи варто брати на себе тягар буття, щоб стати непомітною цяткою в давнині? Вирвані з коренем із нашої сучасності, ми мертві, аж поки ввійде слуга й скаже: «Пані графиня сказала, що вона на вас чекає».
24
Гужон Жан (бл. 1510 — між 1564 і 1568) — французький скульптор доби Відродження, його твори позначені одухотвореністю і витонченістю.
25
Кадм — легендарний засновник давньогрецького міста Фіви; за міфом, жителі міста виросли із зубів дракона, вбитого Кадмом.
26
Апокаліпсис — одна з частин Біблії (Нового заповіту), книга про кінець світу; автором її вважається Іоанн Богослов.