— Дякую за пояснення: якби ще існували бенедиктинці, то якому-небудь абатові Кальме все це послужило б основою для чудових приміток, але я маю честь звернути вашу увагу на те, що цей клапоть шкіри спершу був завбільшки... ось із цю географічну карту, — Рафаель показав на розкритий атлас, — але за три місяці він помітно зменшився...
— Так, — відповів учений, — розумію. — Рештки живих організмів підлягають природному знищенню, яке легко виявляється й залежить від атмосферних умов. Навіть метали відчутно розширяються і стискаються, бо інженери помічали досить значні проміжки між великими каменями, які спочатку були скріплені смугами заліза. Наука розсягла, а людське життя дуже коротке. Тому ми не претендуємо на те, щоб пізнати всі явища природи...
— Наперед прошу вибачення за своє запитання, — трохи збентежено провадив Рафаель. — Чи ви цілком певні того, що ця шкіра підлягає загальним законам зоології, що вона може розширюватись?
— Ну звісно!.. Що за чорт! — пробурчав пан Лавріль, намагаючись розтягти талісман. А втім, добродію, — додав він, — сходіть до Планшета, знаменитого професора механіки, — він напевне знайде спосіб подіяти на цю шкіру, розм’якшити її, розтягти.
— Ох, я вам завдячую життям!
Рафаель попрощався з ученим природознавцем і, покинувши добрягу Лавріля в його кабінеті, серед склянок та гербаріїв, побіг до Планшета. Тепер, після цього візиту, він, сам того не усвідомлюючи, володів усією людською наукою — номенклатурою! Добряга Лавріль, як Санчо Панса, коли той розповідав Дон-Кіхотові історію з козами, розважався тим, що перелічував тварин і перенумеровував їх. Стоячи однією ногою в могилі, вчений знав тільки малесеньку часточку того незліченного стада, що його Бог із незнаною метою розсіяв по океанові світів.
Рафаель був задоволений.
— Триматиму свого віслюка в шорах! — вигукнув він.
Ще до нього Стерн сказав: «Побережімо віслюка, коли хочемо дожити до старості!» Але ця худобина норовлива!
Планшет був високий, сухорлявий, справжній поет, заглиблений у безперервне споглядання; він весь час зазирав у бездонну прірву, назва якої — РУХ. Обивателі вважають безумцями вчених — людей з високим розумом, цих незрозумілих, дивовижно байдужих до розкошів і світськості людей, які з ранку до вечора смокчуть погаслу сигару і входять до вітальні, застебнуті не на ті ґудзики. Настає день, коли вони, довго перед тим виміряючи порожній простір або нагромаджуючи ікси під Аа — gG, проаналізують якийсь природний закон і розкладуть якесь нерозкладне начало; і ось юрба вже милується новою машиною або яким-небудь візком, що його будова вражає й пантеличить нас своєю простотою. Скромний учений з усмішкою каже своїм шанувальникам: «Що ж я створив? Нічого. Людина не винаходить силу, вона її спрямовує, наука полягає в наслідуванні природи».
Коли Рафаель увійшов до механіка, той стояв мов укопаний, і можна було подумати, що це повішений, який, зірвавшися з шибениці, став стійма. Планшет стежив за агатовою кулькою, що котилась по циферблату сонячного годинника, й чекав, коли вона зупиниться. Бідолаха не мав ні ордена, ні пенсії, бо не вмів показати себе. Він був щасливий тим, що стоїть на порозі відкриття, і не думав ні про славу, ні про світ, ні про самого себе, він жив наукою, заради науки.